Розділ 68

Розділ 68. Зізнання 

Новий день почався звично — з туману, запаху кави й шелесту листя за вікном.
Але в повітрі вже було щось інше. Невидиме, важке, наче перед грозою.

Настя прокидалася раніше за всіх. Вона звикла до ранкової тиші, до того, як сонце лягає плямами на дерев’яні стіни, як ледь чутно потріскує старий чайник.
Цей ранок не мав відрізнятися. Але відчувалося — щось змінюється.

Коли вона вийшла надвір, біля воріт стояла чужа машина.
Глянцева, чорна, міська.

Біля неї — двоє чоловіків у куртках, з телефонами, з поглядами людей, які завжди кудись поспішають. Вони говорили з Максом.
Його постава — звична, впевнена, але очі були не тут.

Настя зупинилася на ґанку, тримаючи в руках чашку з чаєм.
— Пробач, — тихо сказала, коли він підійшов. — Не знала, що ти маєш гостей.

— Це… просто робоче, — відповів він, ніби виправдовуючись. — Один старий знайомий. Телепроєкт. Пропонують повернутися.

Вона мовчала. Лише кивнула.
Від цього “просто робоче” всередині все зжалося.

Макс говорив швидко, уривчасто.
— Це може бути великим шансом. Новий формат, зйомки за кордоном, команда — все серйозно. Я не планував… просто… вони самі знайшли мене.

Настя слухала і кивала.
Її пальці міцніше стискали чашку. Вона навіть не помічала, що чай давно вистиг.

— І що ти вирішив? — спитала вона.

Він опустив погляд.
— Ще не знаю.

Але вона відчула — він уже вирішив. Просто боїться сказати вголос.

Того вечора Макс поїхав у місто “на зустріч”, і Настя залишилась сама.
У домі було тихо. Тиша різала.
Навіть годинник цокав якось гучніше.

Вона взяла кошик і пішла до саду.
Яблука вже перестигли, деякі впали на землю.
Вона збирала їх повільно, не думаючи ні про що.
Та кожне яблуко здавалося їй уламком чогось, що вони збудували разом.

Коли повернулася, на столі лежала записка.
Його рукою.

«Я не знаю, чи маю право просити тебе чекати. Але я мушу зрозуміти, ким я є без камер. Без тебе. Макс».

Настя перечитувала її кілька разів.
Не плакала.
Просто дивилася. І дихала.

Наступного ранку вона поїхала на ринок. Привезла яблука, молоко, мед.
Потім довго сиділа біля лавки під яблунею — тієї самої, де вони говорили про дощ.

І саме там, серед шелесту листя, вона зрозуміла:
вона не буде його тримати.
Але й не відпустить.

Бо справжнє кохання не кричить “залишайся”.
Воно просто чекає — тихо, вірно, до болю чесно.

Через кілька днів він подзвонив.
Голос був глухий, втомлений.
— Настю… я передумав. Не можу. Без тебе — ні слова, ні змісту.

Вона усміхнулася крізь сльози.
— Я знала, — сказала просто. — Бо якщо любов справжня, то навіть місто не забере її.

Того вечора він повернувся.
Без камер. Без галасу.
Просто прийшов.

Вона стояла біля хвіртки, у светрі, з руками, заплямованими соком від яблук.
Він підійшов — і не сказав жодного слова.

Настя зробила крок назустріч.
Не обійняла. Не шукала поцілунку.
Просто поклала долоню йому на груди — туди, де б’ється серце.

Її тиша була зізнанням.
Його подих — відповіддю.

І світ знову став на місце.

 Насті сюрприз?