Розділ 67

 Розділ 67. Ніч 

Ніч опустилася тихо, як шовк.
Повітря було густе від запаху яблук і вологої трави. Десь далеко цвіркуни вплітали свій ритм у тишу, а місяць плив між гілками, кидаючи на землю срібні плями.

Настя сиділа біля старої лавки під яблунею. Вітер час від часу торкався її волосся, і пасма ковзали по обличчю, немов гралися з нею. Вона не помічала, як довго сидить — просто дивилася в небо, слухала, як світ дихає.

Кроки Макса почула здалеку — спокійні, але з тією впевненістю, яку неможливо сплутати.
Вона не оберталася — просто знала, що це він.

— Не спиш? — його голос звучав тихо, майже пошепки.
— А ти? — усміхнулася, не дивлячись.
— Не можу. Ніч занадто… жива.

Він сів поруч. Відстань між ними була невелика — кілька сантиметрів, але вони обоє відчули її, як океан.
Їхні руки лежали поруч на лавці — не торкалися, але вже тягнулися одна до одної.

— Ти змінилася, — сказав він після довгої паузи.
— Може, просто стала чеснішою з собою, — відповіла вона. — Ти теж змінився.
— Я просто навчився мовчати, коли раніше кричав.

Настя повернула голову. Місяць освітив його обличчя — риси стали м’якшими, але очі світилися тим самим вогнем, від якого в неї стискалося серце.

— Ти дивний, Максе, — прошепотіла. — Звик до світла камер, а тепер сидиш у темряві.
— Бо це єдине світло, яке не бреше, — відповів він. — Твоє.

Вона відчула, як щось стислося всередині.
Від нього пахло дощем і теплом.
Він простягнув руку — спершу обережно, ніби боявся, що вона відступить, але Настя не рухалася.
Його пальці ледь торкнулися її долоні.

Дотик — теплий, простий, але в ньому було більше, ніж у тисячі слів.

Вітер зрушив гілку, кілька яблук упали на землю — м’який глухий звук.
Настя здригнулася, і Макс ледь посміхнувся:
— Навіть яблука знають, що час падати.

Вона глянула на нього, і їхні погляди зустрілися.
Усе навколо розчинилося — тільки він, його очі, близькість, що вже не потребувала пояснень.

Її подих став коротшим.
Він нахилився трохи ближче.
Її плечі здригнулися від хвилі, що пройшла крізь тіло.

— Настю, — прошепотів він.
Її ім’я на його губах звучало як обітниця.

Вона підняла погляд — і в ту мить він зупинився.
Не торкнувся. Не дозволив собі перейти межу.
Просто подивився так, що серце завмерло.

— Не зараз, — сказала вона тихо. — Не ще.
— Я знаю, — відповів він. — Але не можу не дивитися.

Їхні пальці сплелися.
Тиша стала глибшою.
І ніч — теплішою.

Вони сиділи так довго, що місяць змінив положення, а трава під ногами вже пахла росою.
Настя притулилася до нього — несміливо, але щиро.
Він обійняв її за плечі, і вона відчула, як б’ється його серце — рівно, сильно, поруч.

— Максе…
— Гм?
— Мені страшно, — прошепотіла.
— Мені теж, — відповів. — Але я більше боюся тебе втратити.

Вона заплющила очі.
Його рука ковзнула по її волоссю, пальці торкнулися шиї, і світ ніби завмер.
Тиша стала музикою.
І все, що було між ними, — виросло з неї, як полум’я з іскри.

Коли вони нарешті підвелися, небо вже світліло на сході.
Настя посміхнулася — тихо, без слів.
Макс нахилився, торкнувся її чола губами.
Легкий, несміливий поцілунок, що сказав усе.

Це була ніч, у якій ще нічого не сталося —
але вже все змінилося.