Розділ 66

 Розділ 66. Дощ і вогонь 

Дощ не припинявся другий день.
Земля дихала вологою, яблука темнішали від води, а трава пахла так гостро, що хотілося просто лягти в неї і забути, що існує щось поза цим місцем.

Макс сидів на ґанку, під навісом, розтираючи долоні. Його пальці були втомлені, але спокійні. У голові — дивна тиша, якої він не відчував роками. Така, де не треба поспішати, не треба придумувати, що сказати, щоб сподобатись, не треба грати.

Він просто жив. І вперше за весь час — поруч із нею.

Настя з’явилась із кухні з чашкою чаю.
— Гарячий. І з м’ятою. Не відмовляйся, бо я бачила, як ти вчора мерз.

Вона простягнула чашку, і коли він узяв її, їхні пальці ледь торкнулися. Звичний жест, але щось у ньому змінилось. Тепер у кожному дотику — світ, який оживає.

Вона сіла поруч, ближче, ніж раніше.
Дощ барабанив по даху, мов ритм серця.

— Пам’ятаєш, як ми вперше познайомилися? — запитала вона.
— Так, — усміхнувся. — Я тоді ледь не впав із драбини, намагаючись дістати яблуко, щоб тебе вразити.

Настя засміялася. Її сміх — як дзвін води по склу, чистий, справжній.
— А я тоді подумала, що ти геть божевільний.

— Можливо, — кивнув Макс. — Але, здається, саме божевіллям усе й починається.

Вони замовкли. Її сміх розчинився в тиші.
Макс обернувся до неї, і час сповільнився.

Її обличчя — близько. Вії вологі, на щоках кілька крапель дощу. Очі — теплі, з глибиною, у якій він готовий загубитись.

Він хотів щось сказати, але слова розчинилися в горлі.
Бо в ту мить усе, що потрібно, уже було.

Настя опустила погляд. Її пальці стискали чашку.
— Максе, — тихо промовила. — Ти не розумієш, як мені важко. Я жила спокійно, навчилася не чекати, не боліти. А тепер…

Вона зітхнула.
— Ти знову з’явився, і все моє “спокійно” пішло шкереберть.

— Може, воно ніколи й не було спокійним, — відповів він лагідно. — Може, просто чекало, коли я перестану бігти.

Вона підняла погляд — повільно, ніби боялася.
Їхні очі зустрілись.

Світ звузився до цього погляду.
Ніяких камер, ніяких людей, ніяких “як це виглядає”.
Тільки вони.
І дощ, що ллється, як музика.

Макс простягнув руку й прибрав пасмо волосся з її обличчя. Його пальці ледь торкнулися шкіри. Тепло. Живе. Невимовне.

Настя не відвернулась. Навпаки — на мить заплющила очі, дозволивши цьому дотику бути.

І тоді між ними промайнуло щось — не полум’я, не грім, не вибух.
Просто тепло, яке зсередини спалахнуло й розлилося в повітрі.

Вони сиділи мовчки.
Він не торкався більше, вона не тікала.
Тільки дихали поруч, одночасно.

Десь далеко блиснула блискавка.
І здавалось, що навіть небо схиляє голову над ними — не лякаючи, а благословляючи.

Коли Настя підвелася, її голос був тихим, але впевненим:
— Знаєш, Максе… іноді я думаю, що ти — мій дощ.
— Чому?
— Бо з тобою спочатку холодно й страшно. Але потім усе оживає.

Вона пішла до дверей, залишивши його з чашкою, з серцем, яке вже не міг зупинити.

Він усміхнувся сам до себе.
І зрозумів — вона сказала більше, ніж будь-яке “люблю”.