Розділ 65

Наступного ранку сонце сходило повільно, неначе не хотіло руйнувати спокій. Село ще спало, тільки десь гавкнув собака, а на подвір’ї Насті вже шелестіло — вона згрібала траву під яблунями. Її рухи були рівні, майже машинальні, але в думках постійно крутилась одна сцена — його очі вчора, коли він простягнув їй яблуко.

Вона намагалася не думати. Та щоразу, коли вітер хитав гілки, серце зрадницьки здригалося.

За парканом хруснула гілка. Настя підняла голову — і побачила його.
Макс стояв нерішуче, тримаючи в руках стару лопату.
— Ти ж казала — допомога з городом знадобиться, — усміхнувся трохи винувато.
Настя зітхнула, але кивнула:
— Добре. Але я командую.
— Як скажеш, — відповів він і засунув рукави светра.

Вони працювали мовчки. Лише звук металу об землю, шелест трави й пташиний спів. Іноді він кидав короткі погляди, ловив її профіль — зосереджений, спокійний, але в очах часом блисне щось тепле. Настя ж уперто не дивилася в його бік, ніби боялася, що один погляд розіб’є те крихке, що тільки почало зростати.

— Як там твоє шоу? — нарешті спитала вона, ніби між іншим.
— Уже не моє, — відповів він. — Без мене воно втратило сенс. Глядачам треба драма, інтрига. А мені вперше не захотілося грати.
— І що ти тепер робитимеш?
— Не знаю. Може, писатиму. Може, житиму.
Вона посміхнулась ледь помітно.
— Писатимеш… про що?
— Про те, як чоловік вчиться мовчати, коли поруч та, хто варта тиші.

Настя відчула, як щось обпекло всередині. Вона різко нахилилась, знову взялася за граблі.
— Ти завжди говорив гарно. —
— Бо з тобою хочеться говорити правду, — тихо відповів він.

День минув у роботі. Коли сонце спускалося за обрій, вона подала йому кухоль води. Їхні пальці знову торкнулись. Цього разу — вона не відсмикнула руку.

— Дякую, — сказав він.
— Це просто вода, — відповіла Настя. Але її голос був м’який, без колишньої різкості.

Макс глянув на неї, потім на двір, на яблуні.
— Гарно тут. Без шуму. Без світла.
— Без камер, — додала вона.
— Саме це й добре.

Він пішов уже у сутінках. Настя проводжала його поглядом довше, ніж хотіла. На мить їй навіть здалося, що повітря після нього пахне теплом і чимось рідним. Вона усміхнулася сама до себе — ледь-ледь, так, щоб ніхто не бачив.

І коли в хаті згасло світло, вона все ще стояла біля вікна, дивлячись на дорогу, що вела до річки. Туди, де він колись пообіцяв не брехати.