Розділ 64

Розділ 64. Тиша між ними 

Село жило своїм спокійним ритмом, а разом із ним повільно дихали й вони. Макс оселився в тітки Галі — у тій самій хаті, де колись ночував після своїх перших стрімів на природі. Ліжко скрипіло, стіни пахли крейдою і свіжим хлібом, а ранок розпочинався з півня, що ніколи не втомлювався переконувати світ у власній важливості.

Настя жила поруч, за городом. Її вікна виходили просто на яблуневий сад. І щоранку, коли він виходив у двір, бачив, як вона поливає квіти, заплітає волосся, нахиляється до землі. Не дивилась у його бік, але знала, що він там.

Між ними — тиша. Але не та, що ріже повітря, а інша — глибока, лагідна, схожа на шовк після дощу.

Першого дня він просто допоміг тітці рубати дрова. Настя пройшла повз, несучи відро, і він чув, як б’ється серце — голосніше, ніж сокира по колоді.
Другого дня вона залишила біля його хвіртки кошик з яблуками. Без записки. Без пояснення. Просто яблука — круглі, теплі, щойно з дерева.
На третій — вони зустрілися біля річки. Він прийшов помити руки після роботи, вона прала білизну.

— Давно не було дощу, — сказала Настя, опускаючи погляд у воду.
— Може, сьогодні, — відповів він. — Небо таке, ніби думає.

Вони стояли поруч, слухаючи шум річки. І це «поруч» було важливішим за будь-яку розмову.

Увечері він сидів біля вікна й чув, як за парканом співає Настя. Тихо, не для когось — для себе. Голос чистий, м’який, майже шепіт.
Він не бачив її, але кожна нота, наче торкалася серця. І тоді Макс зрозумів: любов не завжди повертається з грюкотом дверей. Іноді вона приходить піснею, що звучить за сусідським парканом.

Настя теж відчувала його присутність — навіть коли не бачила. Вранці, коли чула, як за її домом хтось косить траву. Удень, коли вітер приносив запах диму — то Макс розпалював багаття. Увечері, коли по небу проходила хмара і здавалось, що світ притихає разом із ними.

Їй було спокійно. І водночас страшно.
Бо спокій — це завжди перед тим, як серце знову починає битися швидше.

Одного дня вона знайшла біля свого ганку дерев’яну фігурку — маленьку пташку. Різьблену, трохи криву, але живу.
Вона взяла її в долоню й посміхнулась.
Знала, хто залишив. Не треба було питати.

Ввечері вона поставила пташку на підвіконня.
А за кілька хвилин Макс проходив повз її двір — і побачив, як світло лампи відбивається у склі, торкаючись тієї самої фігурки.
І йому здалося, що то знак. Що вона дозволяє йому бути поруч.

Дні минали. Вони ще не говорили багато.
Іноді лише кивок, усмішка, коротке «доброго ранку». Але в цих дрібницях уже народжувалася довіра.
Як рослина після бурі — повільно, невпевнено, але живо.

Тиша між ними перестала бути порожнечею. Вона стала мостом.

І коли Макс одного вечора глянув на небо, де між яблунями світила перша зірка, він подумав:
Може, іноді кохання не треба рятувати. Йому просто треба дати трошки тиші, щоб воно саме знайшло шлях.