Розділ 63

Він ішов до неї, наче боявся сполохати щось крихке. Кожен крок лунав у ньому самому — тихим гулом, наче відлуння серця. Настя стояла нерухомо, лише легкий вітер грався пасмами її волосся, що пахло яблуками й сонцем.

Між ними було кілька метрів — і ці кілька метрів здавалися довшими за всі кілометри, які він проїхав.

— Привіт, — тихо, майже пошепки.
Її голос був спокійний, але десь під тим спокоєм жевріло тремтіння. Макс ковтнув повітря, і воно здалося густішим, важчим, ніж зазвичай.
— Привіт, — відповів він. — Я… не думав, що ти мене згадаєш.

Настя ледь посміхнулася. Не тією колишньою, безтурботною усмішкою — а зрілою, трохи сумною.
— Людей не забувають. Просто перестають чекати, — сказала вона. — Але, мабуть, у кожного буває день, коли хтось усе одно приходить.

Він зробив ще крок. Вона дивилась прямо, не відводила погляду, але й не кликала. Десь далеко пролунав дзвін корови, запахло свіжоскошеною травою.

— Я не приїхав просити вибачення, — зізнався Макс. — Бо, мабуть, вони вже нічого не змінять. Я просто… не міг більше не бути тут.

Вона мовчала. Її пальці стиснули край кошика. Одне яблуко вислизнуло й покотилось у траву. Макс нахилився, підняв його, простягнув їй — і їхні пальці торкнулися.

Мить. Нічого не сталося. І водночас — усе.

Її очі стали теплішими. Вона не забрала руки відразу.
— Ти не змінився, — прошепотіла.
— Змінився, — відповів він. — Просто не з того боку, який видно на камеру.

Настя дивилася на нього довго. У її погляді було щось, що не виміряє жодна статистика — спогад про ту ніч, коли він ішов, і про всі дні, коли вона навчилася жити без нього.

Вона відвернулась. — Ти знаєш, що конкурс закінчився?
Він кивнув. — Так. Без фіналу. Без переможниці. Продюсери чекали, що я з’явлюсь у прямому ефірі, але я тоді вже був у дорозі сюди.
— Усі писали, що ти зник.
— Я не зник, Настю. Просто пішов не туди, куди дивились камери.

Вона опустила очі. Її пальці ще тримали яблуко.
— І що тепер?
— Тепер — просто говорити правду. Без конкурсів. Без шоу.

Настя глибоко вдихнула.
— Я не злюся. Я просто боюся.
— Чого?
— Що знову повірю.

Макс мовчки опустив погляд. Він не мав слів — бо всі слова колись уже були, і вони нічого не врятували.
— Я не хочу, щоб ти вірила, — тихо сказав він. — Хочу, щоб просто жила. А якщо я десь поруч… може, колись ти сама захочеш, щоб я залишився.

Настя подивилася на нього довше, ніж хотіла. У грудях щось защеміло. Вона не сказала «залишайся» — але й не сказала «йди».

Вітер зрушив гілку яблуні, і кілька пелюсток упали просто між ними. Вони дивилися, як ці білі клаптики падають у траву, наче дрібний сніг серед літа.

— Підеш до тітки Галі? — спитала вона. — Вона питала тебе, коли ти був останній раз.
— Піду, — кивнув. — Якщо ти дозволиш… завтра зайду допомогти з городом.
— Може, — відповіла Настя. Але її голос уже не був відстороненим.

Він ішов стежкою від її двору, і кожен крок здавався легшим. На горизонті заходило сонце — велике, помаранчеве, схоже на яблуко. І в тій тиші він раптом усвідомив: уперше за довгі роки його не дивиться жодна камера. Тільки вона.

І цього — достатньо.