Розділ 62

Розділ 62. Дорога до неї

Дорога почалася не з валізи. Вона почалася з ранку, який пахнув кавою і неспокоєм. Макс сидів біля вікна своєї квартири, слухав, як десь унизу місто вже прокидається, як хтось сміється в навушники, як машина гальмує на світлофорі. Все було як завжди. Але в ньому — вже ні.

На екрані ноутбука застигло відео: він, усміхнений, говорить у камеру, хтось у коментарях пише про черговий конкурс, лайки миготять, як іскри. Макс дивиться на власне обличчя і не впізнає його. Воно чуже, натягнуте, блискуче, порожнє.
Його очі там — не живуть.

Він вимикає ноутбук. Світло гасне, лишається тиша, і в цій тиші вперше за довгий час чутно, як б’ється серце.
Воно б’ється не до слави. Не до цифр.
Воно кличе когось.

Настю.

Не гучно. Не словами. Просто як пульс — стабільний, спокійний, справжній.

Макс збирає речі швидко, не думаючи. Куртка, телефон, ключі. Не планує, не стрімить, не знімає. Просто виходить.
І коли двері зачиняються, його накриває запах вітру. Він дивно схожий на яблуневий цвіт.

Дорога — довга.
Місто за містом, поле за полем, день змінює ніч. У потязі він дивиться у вікно, як рухається небо, як біжать дерева.
І що далі він їде — то менше залишається від «блогера Макса».
Той, хто любив цифри, кадри, кадри, кадри — наче стирається.
А натомість народжується інший — звичайний чоловік, який просто хоче повернути жінку, що вміла слухати мовчання.

Село зустрічає його тишею.
Пилюка під ногами, старі ворота, запах диму з комина.
Він іде знайомими стежками, кожен крок — як спогад.
Пам’ятає, як вона стояла біля криниці, як сміялася, коли яблуко вислизнуло з його рук.
Пам’ятає, як тремтіли її пальці, коли він торкався.
І як вона відступала, бо боялася, що все це не справжнє.

Він бачить її з далеку.
Настя — біля яблуні, з кошиком. Волосся підхоплює вітер, і кілька пасем падають їй на обличчя. Вона в платті, простому, світлому, босоніж.
І ніби нічого не змінилося.
Тільки тепер її очі — спокійніші. Вона вже не та дівчина, що колись стояла перед ним розгублена. Вона жінка, яка навчилася жити без нього.

Макс зупиняється.
Він не йде ближче.
Просто стоїть і дивиться.

Світ здається завмерлим.
Навіть птахи не співають.
І тільки серце, як відлуння, повторює її ім’я — беззвучно, мов молитву.

Вона піднімає голову.
Їхні погляди зустрічаються.

І все, що було колись — лайки, сварки, образи, сміх, ночі, — все стирається, ніби цього ніколи не було.
Залишається лише цей момент.
Він і вона.
Двоє, які нарешті мовчать однаковою мовою.

Настя не рухається.
Не підходить.
Але її очі теплі, і цього достатньо.

Макс посміхається — ледь.
І йому не треба більше нічого.
Бо в цьому погляді — прощення.
Бо в цьому повітрі — дім.

Вітер гойдає яблуню, і одне яблуко падає просто до його ніг.
Він піднімає його, вдихає запах.
Той самий — терпкий, живий, трохи з ноткою суму.
Як їхня історія.
Як життя.

Він кладе яблуко в кишеню й робить перший крок до неї.

І світ нарешті починає дихати.