Розділ 61

Місто зустріло його гуркотом коліс, запахом кави й асфальту після дощу.
Він вийшов із потяга, і шум одразу накрив хвилею — ніби він занурився в океан вогнів, звуків і поспіху.
Макс вдихнув на повні груди — і відчув, як десь усередині прокидається щось давно забуте.
Колись цей ритм був його наркотиком.
Тепер він відчував, що це просто... гул. Без душі.

Таксі ковзнуло вулицями, і знайомі білборди миготіли в вікні: логотипи, бренди, усмішки.
Його обличчя було серед них — старе фото, ще до всіх падінь.
Підпис: “Макс Рейнольдс — ікона цифрової епохи”.
Він гірко усміхнувся.

“Ікона” — а не людина.

У продюсерському центрі Nova Media усе блищало, пахло кавою та грошима.
Ті самі стіни, ті самі голоси, ті самі порожні жарти.

— Максе! Ти повернувся, чувак! — Кіріл, його колишній партнер по стрімам, обійняв його, ніби нічого не сталося.
— Без тебе тут нудно. Люди досі питають, коли буде новий марафон!

Макс всміхнувся ввічливо:
— Не буде.

Кіріл здригнувся.
— Як це “не буде”? Ми ж могли би…

— Могли, — спокійно перебив його Макс. — Але не повинні.

Він пройшов далі, повз камери, що знімали черговий “лайв”, повз гримерку, де хтось голосно репетирував перед ефіром.
Йому здавалося, що він бачить усе ніби через скло: кожен рух, кожну емоцію — відрепетирувану, вичавлену, вигадану.

В кабінеті на нього чекав Денис — його колишній менеджер.
— Максе, слухай. Я не буду вмовляти, але… Ти можеш повернути все. Канал, спонсори, слава. Ми зробимо це чисто, красиво. Ти просто маєш бути собою.

— Собою? — тихо повторив він. — А ти впевнений, що знаєш, хто я тепер?

Денис засміявся:
— Ну, ти — продукт. І це не образа. Просто факт. Люди скучили за тобою.

Макс підвівся.
— Можливо, люди скучили не за мною, а за тим, ким вони хотіли мене бачити.

Він вийшов на дах будівлі.
Місто під ним пульсувало, мов живе.
Дощ почав крапати, дрібний і теплий, мов спогад.
І саме тоді він почув у голові голос Насті:

“Не забувай, звідки пахне справжнє”.

Він заплющив очі — й раптом запахнувся ароматом яблук.
Серед бетону й скла, серед шуму машин, він відчув — запах дому.
Її запах.

Увечері він зайшов до старого кафе, де колись уперше знімав стрім.
Там сиділа Ліза — колишня продюсерка, його перше велике кохання, перший провал.
— Максе, ти ж не змінився, — сказала вона, дивлячись на нього з тим самим блиском, що колись його спалив. — Просто втомився. Ми всі втомлюємось. Але треба тримати планку. Люди чекають.

— Люди завжди чекають, — відповів він. — Але я більше не хочу грати в очікування.

Вона нахилилась:
— А твоя сільська муза дозволить тобі знову бути великим?

Він усміхнувся.
— Вона навчила мене бути маленьким. І, здається, це найвища точка, куди я коли-небудь піднімався.

Коли він повертався до готелю, на екранах по всьому місту йшов його старий ролик — той самий, де він оголошував конкурс на “ідеальну наречену”.
Натовп сміявся, коментував, лайкав.
Він дивився на це з відчуттям, ніби спостерігає за чужим життям.

“Ось так і виглядає колишній я”, — подумав.
“Голосно, яскраво, порожньо.”

Тієї ночі він відкрив ноутбук.
Написав короткий пост:

“Я колись шукав любов у лайках.
Тепер знайшов її у тиші.
І повертаюсь не до сцени, а до себе.”

Без хештегів, без піару.
Просто — правда.

Вранці телефон розривався.
Коментарі, дзвінки, запрошення на ефіри.
Його фраза розлетілась по всіх ЗМІ.
Але вперше Макс не відчував тріумфу.
Він лише подумав: “Настя б усміхнулась. І сказала: ти нарешті став живим.”

Місто не спить.
Але вперше він міг заснути в ньому спокійно.
Бо його тиша вже не лякала.