Розділ 60

Село прокинулося з запахом мокрої землі.
Небо після дощу було прозоре, і сонце пробивалося крізь хмари, немов хтось там, угорі, відчиняв вікно.
Настя вийшла у двір, тримаючи в руках чашку гарячого молока, коли почула звук автомобіля.
Він був чужий цьому місцю — занадто рівномірний, занадто міський.

До двору заїхав чорний джип.
З нього вийшли двоє: хлопець у костюмі та дівчина з планшетом.
Усе виглядало так, ніби вони помилилися місцем.

— Ви до когось конкретно? — Настя інстинктивно прикрила пледом плечі.
Хлопець усміхнувся:
— Ми до Макса Рейнольдса. Точніше, Максима Рейна — блогера. Чи він тут?

Вона ледь помітно зітхнула.
Це ім’я звучало, як відлуння з минулого життя, у яке вона більше не вірила.
— Тут є просто Макс, — тихо сказала вона. — Але якщо хочете, покличу.

Макс вийшов з хати з лопатою в руках.
Волосся скуйовджене, сорочка розстібнута на комірі, руки в землі.
Він виглядав зовсім не так, як той, кого колись знали мільйони.

— О, от і ви! — хлопець розплився в усмішці. — Максе, друже! Ми ж думали, що ти на острові, або в ретриті!

Макс поставив лопату.
— Ви хто?
— Ми з продюсерського центру Nova Media. Ти ж знаєш — твій канал досі живе! Люди чекають твого повернення. Ми підготували пропозицію: серія документальних стрімів “Життя після слави”. Реальні кадри, твої емоції, твоє відродження. Це буде бомба, брате!

Настя стояла поруч, мовчки.
Її пальці стиснулись на чашці, ніби та могла дати опору.

Дівчина з планшетом підморгнула:
— А ще… тебе хоче головна студія у столиці. Кастинг на новий реаліті-проєкт. І, чесно, Максе, гонорар — космос.

Усе це звучало, як спокуса, загорнута в обгортку з блиску й аплодисментів.
Він мовчав, слухаючи.
Тиша між ними стала важчою за дощову землю.

Настя відчула, як у грудях стискається.
Не через заздрість — через страх.
Той самий, який вона колись відчувала, коли він говорив з екраном, а не з нею.

— Я подумаю, — нарешті сказав Макс.
Його голос був спокійний, майже байдужий.
Але очі… в них жевріло щось, що вона вже бачила колись.

Вечір опустився тихо.
Бабуся в’язала біля грубки, мати поралась на кухні, а Настя стояла біля вікна.
Макс сидів у саду — сам.
Світло від екрана ноутбука відбивалося на його обличчі.
Вона бачила, як він переглядав старі відео — свої стріми, влогові моменти, той гламурний хаос, у якому колись тонув.

Вона не вийшла.
Вона просто спостерігала.

І зрозуміла:

любов — це не тримати,
це дозволяти вибирати.

Наступного ранку він підійшов до неї.
Сонце грало у його волоссі, і очі були втомлені, але ясні.

— Я відмовився, — сказав просто.
— Чому? — її голос тремтів.
— Бо зрозумів: я не хочу знову жити в кадрі. Я хочу жити в реальності. Тут. З тобою.
Він помовчав, тоді додав:
— Але я маю поїхати ненадовго. До міста. Розставити крапки, закрити старі контракти. Інакше вони не залишать нас у спокої.

Настя кивнула.
— Поїдь. Але пообіцяй, що повернешся не заради мене, а заради себе.

Він усміхнувся.
— Ти навіть не уявляєш, як ти змінила мій сенс “повернення”.

Коли він поїхав, бабуся підійшла до Насті й тихо сказала:
— Якщо чоловік іде, але лишає за собою тепло — не бійся. Бо такий завжди знайде дорогу назад.

Настя дивилась, як чорна машина зникає за пагорбом.
Її серце стискалось, але не боліло.
Воно билося рівно.
Сильно.
Як у людини, яка вперше не боїться чекати.

Іноді світ кличе,
щоб перевірити, чи ти справді знайшов свій дім.