Розділ 59

Весна прийшла не раптово — вона поверталася повільно, як подих після довгого мовчання. Спершу розтанули сніги, потім у повітрі з’явився запах мокрої землі, і якось одного ранку Настя вийшла на ґанок — і застигла.
Сад вибухнув білим цвітом. Здавалося, що саме небо розчинилося у гілках, гублячи пелюстки, немов тихі сни. Повітря було густе від аромату — тепле, медове, ніби його можна було торкнутись руками.

Бджоли, ще сонні, літали між квітів, десь у дворі кури копошилися у траві, а Макс за хатою знову намагався полагодити старий велосипед, що весь час скрипів, ніби ображався на життя.
Настя стояла з кошиком для яблук — безглуздо, бо яблук ще не було, лише цвіт. Але хотілося щось тримати в руках, аби не втратити рівноваги серед цього надміру краси.

— Не рухайся, — почувся позаду голос Макса. — Ти зараз схожа на світло.
Вона обернулась, і на мить їхні погляди зустрілися.
— Світло теж іноді розчиняється, — відповіла вона з посмішкою. — Як цвіт у повітрі.
— Але без нього не видно навіть цвіту, — тихо додав він.

Вона розсміялася.
— Здається, тебе зіпсувало село — став поетом.
— Або вилікувало, — знизав він плечима. — Раніше я жив від лайка до лайка, а тепер — від твого погляду до твого подиху.

Бабуся визирнула з вікна, притримуючи хустку, і, побачивши їх, тільки махнула рукою:
— Еге ж, весна не питає дозволу. І мітли не треба — вітер сам все рознесе.
Настя залилася сміхом, а Макс почервонів, наче школяр, упійманий на гарячому.

Вони сіли під старою яблунею. Пелюстки сипалися з неї, як сніг, і тихо лягали на Настині коси, на його плече, на траву довкола. Макс відчув, як тиша набуває звуку — то був шепіт весни.
Вона простягнула руку, зняла пелюстку з його щоки, і в ту мить світ завмер.
Її пальці торкнулися шкіри — легше, ніж подих.
Їхні очі зустрілися. І все інше зникло.
Жодних слів. Лише подихи.
І поцілунок — тихий, теплий, чистий, мов ранкова роса на пелюстці.

Не як початок пристрасті, а як обітниця:

Ми більше не тікатимемо від себе.

Після цього дні потекли м’яко, мов весняна річка після повені.
Макс залишав камеру вимкненою — він уперше жив не заради кадру, не заради чужих очей. Він учився бути тут, зараз.
Рубав дрова, садив картоплю, лагодив паркан і записував думки в старий блокнот Настиного діда, який пахнув тютюном і часом.

Настя дивилась на нього з вікна й думала, що, може, саме так виглядає спокій — коли поруч є людина, яка мовчить так, що це звучить голосніше за будь-які слова.
Вона варила борщ, поливала розсаду, і в кожному русі було щось невимовно жіноче, затишне, рідне.

Батьки Насті приїхали на вихідні.
Батько довго мовчав, дивлячись, як Макс носить воду з криниці.
— Місто його зіпсує знову, — пробурмотів він, витираючи руки рушником.
— Дай їм шанс, — відповіла мати. — У його очах той самий блиск, що в неї був, коли вперше навчилась співати.

Тоді батько не сказав нічого. Але, коли Макс потім підійшов, він мовчки подав йому руку. І цього було достатньо.

Одного вечора, коли сонце вже ховалося за лісом, Макс приніс стару фотокамеру Настиного діда.
— Хочу навчитися фотографувати справжнє, — сказав він. — Без фільтрів. Без постановки.
— А якщо не вийде? — усміхнулась Настя.
— Тоді хоча б знатиму, що пробував зберегти те, що люблю.

Він сфотографував її босоніж у траві, з яблуневими пелюстками у волоссі. І вперше кадр вийшов не просто гарним — він був живим, як подих.
Настя нахилилася, глянувши у видошукач, і тихо сказала:
— Може, ми теж — кадр когось більшого?
— Якщо так, — усміхнувся він, — то, певно, це улюблена світлина Бога.

Коли сутінки впали на сад, вони сиділи на призьбі, слухаючи, як у далині цвіркуни заводять свої перші весняні мелодії.
Настя шепотіла:
— Мені здається, весна пахне, як ми.
— А мені, — відповів Макс, — що ми пахнемо, як весна.

Бабуся, що проходила повз, тільки зітхнула й тихо промовила:
— Отак завжди: починається з цвіту, а потім яблука падають просто в серце.

І цього разу вони не тікали. Не від весни, не від себе.
Бо весна вже жила в них.
І кожен пелюстковий подих світу здавався продовженням їхнього.

“Диво не приходить гучно. Воно сідає на твоє плече — як пелюстка, і ти навіть не відразу відчуваєш, що вже сталося щось велике.”