Розділ 57

Наступні дні текли, як розтоплений сніг — повільно, краплинно, ніби ховаючись між годинами.
Настя прокидалася разом із сонцем, яке пробивалося крізь тонкі шибки старої хати.
Вона допомагала бабусі розпалювати грубу, ходила по воду до колонки, годувала курей, стелила солому в хліві.

Усе було просте, як дихання.
І вперше за довгий час — справжнє.

Їй не треба було фарбуватися, не треба було думати про світло, ракурси, реакції, коментарі, “що скажуть”.
Вона просто була.
Жила у своєму тілі, у своєму темпі, у своєму болі.

Але ночами сон не приходив.

Вона лежала на старому ліжку й дивилась у вікно, за яким сніг падав на дах, ніби хтось писав нову історію поверх старої.
Кілька разів вона брала телефон — пальці самі тягнулися перевірити, чи не написав він.
Чи не подзвонив.
Чи не сказав хоч щось.

Та кожного разу екран був порожній.
І вона клала телефон назад.

Бо знала: якщо він напише — вона побіжить.
А вона ще не стоїть твердо на ногах.

Бабуся мовчала й спостерігала.
Старенькі завжди відчувають, де болить у молодих.

Одного ранку, коли Настя різала хліб, бабуся сказала:

— Ти знаєш, як заліковується рана на серці?

Настя зупинилась, лезо торкнулося скоринки.

— Не знаю…

Бабуся сіла навпроти, погладила свою хустку.

— Треба дихати, навіть коли болить.
Бо якщо перестанеш — душа засне.
А сплячі душі не кохають.

Слова лягли на Настю важко, але глибоко.
Вона довго стояла біля вікна після цього.
І дихала.
Повільно.
Боляче.
Але жила.

Увечері вона пішла до саду.
Сніг рипів під ногами, немов шепотів старі таємниці.
Яблуні стояли темними силуетами проти місяця — нерухомі, але живі.

Вона торкнулася шорсткої кори.

Колись Макс сказав, що дерева нагадують людей: мовчать, але пам’ятають усе.

— Якщо ти пам’ятаєш мене… — прошепотіла Настя, не знаючи, кому саме. Саду? Небу? Йому? — не дай мені втекти від себе.

Вітер пройшов повз неї — тихо, м’яко.
Майже людським подихом.

У місті тим часом Макс не спав уже кілька ночей.
Він закрив контракти, скасував зйомки, вимкнув усі камери.
Бренди писали, менеджери дзвонили, глядачі просили нових відео.

Але він більше не міг.
Світ просив шоу, а в ньому залишилась тільки тиша.

Кожного дня він переглядав їхні старі фото.
Не ті, що для світу.
Ті, що для себе.

Де вона сміється, тримаючись за бік.
Де обіймає стару яблуню.
Де щось пояснює йому з блиском в очах, який ніколи не потребував лайків.

І він думав:
Як я міг відпустити те, що робить мене живим?

Одного ранку він просто встав.
Узяв ключі.
І поїхав.

Без оголошень, без сценарію.
Тільки він, дорога і тиша, яка нарешті вела в правильний бік.

Настя саме розвішувала на подвір’ї випрану білизну.
Холод щипав пальці, але їй було спокійно.

Коли машина повільно звернула з дороги й зупинилась біля воріт, вона навіть не озирнулась.
Подумала: сусід дрова привіз.

Аж поки не почула звук дверей.
Знайомий.
Дуже знайомий.

Серце зупинилось — і почало битись так голосно, що аж заболіло.

Вона повернулася.

Макс стояв біля воріт.
Без камери.
Без тієї “усмішки для всіх”.

В руках — кошик яблук.
Не магазинних — тих самих, домашніх, її улюблених, трохи покусаних морозом.

Він стояв нерухомо, ніби боявся налякати її.
Між ними — кілька метрів і океан невимовлених слів.

— Я привіз те, що ти пам’ятаєш, — тихо сказав він.
— І, можливо, те, що ми… втратили.

Настя відчула, як тремтять губи.

— Це ти?..
Чи просто ще один кадр для твого світу?

Макс не підійшов ближче.
Лише поставив кошик на землю.

— Ні.
Я більше не знімаю.

Пауза.
Довга, справжня.

— Я прийшов просто… попросити вибачення.
Не як блогер.
Як чоловік, який нарешті зрозумів, що жодні мільйони не варті однієї твоєї тиші.

Настя довго дивилася на нього.
Сльози текли самі, але вона їх не приховувала.

І коли вона зрештою ступила до нього — це був не жест прощення.
Це був вдих.
Новий.
Справжній.
Той, що починається, коли щось велике нарешті перестає боліти так гостро.

Вона не сказала “пробачаю”.
Взяла з кошика яблуко, надкусила — і простягнула йому половину.

Він узяв.
Усміхнувся.
Чесно, по-людськи, без фальші.

І зрозумів:
Це — не повернення.
Це — новий подих.

“Любов не вмирає.
Вона просто затихає, щоб почути, чи ти ще дихаєш.”