Розділ 55

Ранок почався, як і більшість зимових ранків у їхній хаті: запах кави, потріскування дров і Настя, що ще сонна, шукає шкарпетки серед пледа.
Сніг за вікном блищав — свіжий, новий, і все навколо дихало спокоєм.
Наче світ зупинився, щоб дозволити їм просто бути.

Макс сидів за ноутбуком. Він переглядав нарізки старих стрімів, шукав щось для архіву. І тут — випадково, зовсім не спеціально — натрапив на короткий запис із вчорашнього вечора.
Ту саму мелодію.
“Колискову для снігу.”

Він забув, що камера тоді працювала.
Без освітлення, без плану, без обробки — просто він, Настя, гітара і вогонь.
В кадрі вона усміхається крізь дрімоту. Його голос тихий, теплий.
Справжній.

— Максе, — Настя підійшла з кухлями кави, — ти щось шукаєш?
— Та так... випадково натрапив на запис.
— Який запис?
— Учорашній.
— Ти знімав?.. — у її голосі з’явилась тінь тривоги.
— Ні, просто камера залишилась увімкнена. Я не збирався це викладати.

Вона подивилась на екран. На мить — усміхнулась.
Там вони — справжні, прості, щасливі.
А потім, майже шепотом:
— Не показуй нікому. Це... наше.

— Звісно, — кивнув він. І справді так думав.

Але потім прийшов дзвінок.
Від агента.

— Макс! Друже, у нас застій. Алгоритми падають, ти мовчиш уже тиждень. Ти маєш щось дати публіці. Хоч щось тепле, людське. Ти розумієш, як усі сумують за тобою?

— Я зараз не в тому стані, щоб...

— Будь ласка, просто невеликий кліп, пісня, що-небудь. У тебе є голос, є історія. Потрібно лиш справжнє відчуття, не шоу. Люди це з’їдять!

Макс мовчав. Потім погляд знову впав на відео.
Його долоня затремтіла.
Клік. Завантаження.

Відео з’явилося на платформі через 15 хвилин.
Без опису. Без хештегів.
Просто назва: “Колискова для снігу”.

Через годину — 100 тисяч переглядів.
Через три — мільйон.
Через шість — телешоу, реакції, сльози в коментарях. Люди писали:

“Це справжнє.”
“Я відчула тепло навіть крізь екран.”
“Хто вона? Це його дружина?”

Макс сидів перед монітором, як заворожений. Його серце билося швидше, ніж від будь-якої лайв-трансляції.
Він не вірив, що так просто — без постановки — щось могло вибухнути.
І лише коли Настя відчинила двері, він зрозумів, що зробив.

— Максе... — її голос був тихим, але в ньому тремтіло лезо. — Ти... виклав це?

Він підвів очі.
В ній не було гніву. Тільки біль.
— Я... не хотів. Це просто… люди повинні знати, що я змінився. Що...

— Ти знову зробив це для них, — вона перебила. — А не для нас.

Сльози виступили миттю. Не від образи — від розчарування.
— Це ж наша ніч. Наш момент. І ти його продав. Навіть якщо не за гроші — ти віддав його світові.

Вона пішла до вікна.
Надворі сніг сипав повільно, як тоді.
А він стояв, мовчав, не знаходив слів. Бо вперше відчув, що втратив щось набагато більше, ніж перегляди.

Увечері відео вже обговорювали у всіх новинах.
Їх називали “пара року”.
Канал Макса повернув собі популярність, але тепер з іншим присмаком — людяності, щирості, любові.

Та для Насті це звучало як насмішка.
Вона дивилася, як чужі обличчя коментують її посмішку, її погляд, навіть її плед.
І в кожному слові — відчувала, як частинка її душі розчиняється в екрані.

Того вечора вона не сказала ні слова.
Просто вийшла на двір, стала під снігом і дозволила йому падати їй на обличчя, наче намагалася змити невидиму пляму з серця.

А Макс — залишився сидіти біля каміна.
Екран світився поруч.
Під відео вже було 4 мільйони переглядів.

І коментар, який його зупинив:

“Я не знаю, хто ця дівчина, але заради неї я знову вірю в кохання.”

Він прочитав і прошепотів:
— А я, здається, щойно втратив його.

“Іноді найніжніші пісні стають найгучнішими ранами.”