Розділ 54

Сніг падав цілий день.
Повільно, мов задумався над кожною митью.
Світ навколо став м’яким, розмитим, ніби хтось розчинив його у тиші.
Дерева стояли, схиливши гілки, а дим з димоходів підіймався рівно вгору, не зустрічаючи вітру.

Настя стояла біля вікна, загорнувшись у вовняну шаль. Скло вкривалося тонким візерунком льоду, і вона водила пальцем по прозорій стежці, ніби малювала дорогу між двома світами — зовнішнім і тим, що у ній.
У кімнаті потріскував вогонь. Цей звук — тепер її серце: повільне, рівне, живе.

На дивані, ближче до каміна, сидів Макс.
В руках — гітара.
Пальці ковзали по струнах, несміливо шукаючи мелодію. Не для відео, не для публіки — для неї.
Кожен звук — як подих, кожна нота — як дотик.

— Що ти граєш? — спитала Настя, не обертаючись, але усміхаючись кутиками губ.

— Не знаю, — відповів він тихо. — Вона сама йде.

— Сама?

— Так. Я тільки тримаю її, щоб не втекла.

Він посміхнувся, і ця усмішка мала в собі щось нове — м’яке, справжнє. Без ролей, без маски блогера, без звичного бажання вразити.
Просто чоловік, який навчився мовчати поруч із тією, кого любить.

Вечір повільно опускався на село.
Свіча на підвіконні горіла рівно, а сніг за вікном сипався, як слова, які не треба вимовляти.
І тоді мелодія ожила.
Тиха, ніби шепіт, тепла, ніби дотик.

“Спи, моя тиша, спи,
Сніг тебе криє — білий і ніжний,
Сон тебе гріє — тихо, без слів.
Серце ще б’ється —
Значить, живи.”

— Це ти щойно придумав? — прошепотіла вона, підходячи ближче.

— Ні, — він глянув на неї. — Вона давно у мені. Просто сьогодні вирішила вийти.

Він грав далі. І кожен акорд лунав так, ніби саме життя підказувало, як має звучати ніжність.
Настя підійшла, опустилася поруч, поклала голову йому на плече. Її волосся торкнулося його руки — і від того дотику в повітрі з’явилося щось більше, ніж слова.

Вона слухала не музику.
Вона слухала його дихання.
Кожен вдих, кожен звук струни промовляв: “Я тут. Я з тобою. Не бійся.”

Її долоня мимоволі опустилася на живіт.
Тихо, несвідомо.
Але він відчув.
Не очима — шкірою, серцем.
І хоч нічого не спитав, просто глянув — і усміхнувся.
Так, ніби вже знав відповідь.

— Знаєш, — сказав він після паузи, торкнувшись її руки, — ця пісня не про сніг.

— А про що ж тоді?

— Про те, що навіть серед холоду щось росте.

— Що саме? — її голос був майже шепіт.

— Весна, — відповів він і нахилився ближче. — І ти.

Його слова впали на неї теплом, як перші промені після довгої зими.
Вона заплющила очі, а він продовжував грати — уже тихіше, ніжніше.

Ніч опустилась м’яко.
Коли вона заснула, Макс ще довго сидів біля каміна.
Полум’я грало відблисками на його обличчі. Він відкрив свій нотатник — той самий, де колись писав сценарії, і вперше записав не слова, а відчуття:

“Колискова для снігу.
Для Насті.
Для того, що буде.”

Він поставив крапку. І не зміг дописати далі.
Бо іноді навіть думка може злякати диво.

Він нахилився, поцілував її волосся, і пошепки, щоб не розбудити, промовив:

— Спи, Настю. Я все зіграю. Для вас обох.

Сніг за вікном сипав тихо, ніби підспівував.
А вогонь потріскував — серце, що не спить, бо вже почуло новий ритм.

“Кожна пісня починається з серця.
Але деякі — народжуються під ним.”