Розділ 51

Зима прийшла тихо. Без помпи, без снігових бур. Просто ранок одного дня виявився білим.
Настя стояла біля вікна, загорнута у плед, і дивилася, як світ накриває тиша. Сніг падав рівно, м’яко, без поспіху — як ніби світ устиг зробити паузу.

Поки за вікном біліло поле, світ по той бік екрана кипів.
Новини, заголовки, відео, “сенсації”:

«Блогер-мільйонник зник із мережі — що сталося?»
«Хто вона — дівчина, через яку Макс покинув славу?»
«Сільська казка чи медійний розрахунок?»

Телефон дзвенів без упину, але ніхто не відповідав.

Макс сидів на підлозі, лагодив стару гітару. Ту саму, що Настя колись знайшла на горищі.
— У неї тріснула дека, — сказав він, не відриваючи погляду. — Але звук залишився чистим.
— Як у нас, — усміхнулася Настя.
— Як у нас.

Їхнє життя стало дивно простим: ранок — кава й сніг, день — робота в саду, вечір — розмови при світлі лампи.
Тільки іноді за парканом з’являлися камери. Люди в темних куртках із мікрофонами, з блокнотами, з очима, голодними до чужої правди.

— Насте! — кричали вони. — Скажіть хоч слово! Він дійсно кинув усе через вас?
Вона виходила на ґанок. Не для того, щоб говорити — просто стояла.
Сніг падав їй на волосся, танув на плечах. Вона дивилася прямо у вічі тому, хто питав, і мовчала.

І це мовчання було гучнішим за будь-яку заяву.

Одного разу Макс теж вийшов поруч.
Він узяв Настю за руку — міцно, як уперше.
— Ти не мусиш це терпіти, — прошепотів він. — Я можу все пояснити, дати інтерв’ю, виступити…
— Не треба, — тихо відповіла вона. — Нехай думають, як хочуть. Ми ж знаємо правду.

Вітер гойдав гілки, сніг падав тихо. Камери клацали, журналісти переглядалися, але ніхто не отримав жодного слова.
І зрештою, один за одним, вони почали розходитися.

Коли остання машина зникла за пагорбом, Макс сів на сходи й провів долонею по волоссю.
— Вони підуть, але повернуться, — сказав він.
— А ми залишимось, — відповіла Настя. — Бо ми — не шоу. Ми — життя.

Наступного дня прийшли родичі Насті. Тітка Оля, двоюрідний брат, навіть дід, який ще влітку бурчав:
— Не буде з того добра, телевізійники!

Вони сіли за стіл. Бабуся розливала чай. Мовчання було густе, наче мед.
І тоді дід промовив:
— Ну, якщо він залишився тут, значить, не дурень.
Макс підвів очі, трохи збентежений.
— Я просто… не хочу більше тікати.
— Тоді й не тікай, — відповів старий. — Тут не страшно. Просто треба жити, а не знімати.

Настя тихо стиснула його руку під столом.

Увечері вони вийшли на подвір’я. Небо було чорне, всіяне зорями, сніг поскрипував під ногами.
— Вони ще говоритимуть, — сказала Настя.
— Так, — кивнув Макс. — Але хай. У кожного своя правда.
— А наша?
— Наша не для екранів. Вона пахне димом, яблуками і твоїм волоссям.

Вона сміялася — не голосно, не для когось. Просто так, як сміються, коли душа спокійна.

Наступного ранку село прокинулося від запаху свіжого хліба.
Настя місила тісто, а Макс крутив ручку старої м’ясорубки — лагодив кавомолку.
І ніхто більше не питав, хто вони одне одному. Бо всі бачили — це просто любов.
Не телевізійна. Не виставлена.
Тиха, як сніг. Сильна, як мовчання.

“Світ кричить, коли не чує.
Але той, хто мовчить поруч із тобою — чує все.”