Розділ 49

Розділ 49. Осінь на двох

Осінь прийшла тихо, без гучних барв.
Наче боялась зруйнувати тендітну гармонію, яку вони щойно знайшли.
Ранки стали прохолоднішими, яблука достигали швидше, ніж серця встигали прощатись.
Настя збирала їх у кошик і щоразу ловила себе на думці, що кожне яблуко — це маленьке коло часу, замкнуте між весною і падолистом.

Макс допомагав їй у саду, але вже не так часто — дзвінки, листи, зустрічі, проекти — світ кликав його назад.
Він довго мовчав про це, та Настя відчувала.
Кожен його погляд ставав трохи довшим, кожен дотик — ніби на пам’ять.

— Ти їдеш, — сказала вона одного ранку, не питаючи.
Він зупинився, тримаючи напівповний ящик яблук.
— Так. На кілька тижнів.
— Тижні в тебе завжди перетворюються на місяці.
— А місяці — на історії, — спробував усміхнутись.
Але усмішка не дійшла до очей.

Того вечора вони сиділи на ґанку.
Бабуся дрімала в хаті, цвіркуни гуділи, дим з комина лоскотав небо.
Настя тримала в руках кухоль теплого узвару.
Макс поруч, мовчазний, замислений.

— Я не хочу тебе втрачати в черговому сюжеті, — сказала вона, не дивлячись.
— І не втратиш.
— Світ великий, Максе. Там кожен другий має гарніше обличчя, гостріший розум, кращий контент.
— Але тільки одна має твій запах яблук.

Вона тихо засміялась.
— І знову ти свої метафори.
— Бо ти і є метафора, Настю. Про життя, якого мені бракувало.

Перед від’їздом він допоміг скласти яблука в комору.
Кожне яблуко вона перебирала обережно, наче спогади — те залишити, це віддати, те притиснути до серця.

Коли він вийшов за ворота, бабуся поклала їй руку на плече:
— Не тримай пташку за крила. Якщо повернеться — значить, твоя.
— А якщо ні?
— Значить, навчила тебе літати.

Перші дні без нього були дивні.
Тиша знову наповнилась думками.
Настя працювала в саду, готувала, допомагала бабусі, але кожен звук телефону змушував серце здригатись.
Коли приходили його повідомлення, вона читала їх по кілька разів.

“Сьогодні місто пахло кавою й асфальтом, але я все одно відчував яблука.”
“Тут люди поспішають навіть тоді, коли нікуди. А я просто хочу повільності твоїх вечорів.”

Настя відповідала коротко, але з теплом:

“Тут яблука падають просто в руки. Може, це знак — щоб ти не забував, що є місце, де не треба ловити світ.”

Минув тиждень.
Потім другий.
Одного вечора він подзвонив — втомлений, але з усмішкою.
— Ти б бачила, як вони намагаються робити “щирі” сторіз. А я думаю про тебе і бабусю, і ті пироги.
— І що, не знімаєш?
— Знімаю, але все менше хочеться показувати.
— Бо справжнє хочеться берегти, а не викладати.

Тиша після її слів була довгою, глибокою.
Він тільки прошепотів:
— Ти міняєш мене.

Коли він приїхав через місяць, село вже дихало осінню повністю.
Жовті листки вкривали землю, повітря пахло вогнищем і холодом.
Настя стояла біля воріт, у теплому светрі, і чекала.

Він ішов дорогою, з рюкзаком, усміхався, як уперше.
Без камер, без підписів, без блиску.
Просто хлопець, який повернувся туди, де його чекали.

Вона не побігла.
Не кинулась на шию.
Просто стояла й дивилась — і цього було достатньо.

Коли він підійшов, вона сказала:
— Осінь без тебе була довгою.
— А з тобою — короткою.
— Бо любов не має пори року.
— Вона — як яблуко: дозріває, падає, і все одно солодка.

Вони стояли серед саду, що сипав листям, і світ навколо здавався м’яким, зітканим із прощення й тепла.

Увечері бабуся сказала:
— Дивлюсь на вас і думаю: осінь вам пасує. Спокійна, зріла, без поспіху.
— Бо ми вже не діти, — усміхнулась Настя.
— Ні, дитинко. Ви просто перестали бігти від себе.

“Осінь — то не кінець.
Це момент, коли любов навчається не цвісти, а триматись.”