Розділ 47

Коли світ навчився кричати гучніше, ніж чути, Настя навчилась мовчати так, що це боліло.
Дні йшли один за одним, а вона прокидалась із відчуттям, що живе під склом.
Кожен рух, кожен подих — під наглядом.
Іноді здавалось, що навіть яблуні в саду дивляться на неї з осудом.

Усе, що вона колись любила — село, запах хліба, навіть дощ по даху — тепер нагадувало, що десь там, за екранами, її ім’я стало мемом.

Одного ранку вона побачила, як бабуся стоїть біля вікна й тихо перехрещується.
— Ба, ти молишся?
— Так, дитинко. Щоб ти не зламалася. Бо не біда, коли тебе б’ють, біда — коли перестаєш вірити.

Настя сіла поруч.
— А як повірити, якщо тебе спотворили?
Бабуся погладила її волосся.
— Люди бачать не тебе. Вони бачать свої страхи. Ти їм нагадала, що справжнє існує. А це болить.

Настя довго мовчала.
Тоді підвелась, подивилась на свій телефон і прошепотіла:
— Я більше не хочу мовчати.

Того вечора вона зайшла у кімнату Макса.
Він саме переглядав черговий потік коментарів, обличчя втомлене, очі червоні.
— Не роби цього, — сказав він, коли побачив, що вона тримає камеру.
— Маєш на увазі — не говорити правду?
— Світ не хоче правди. Він хоче шоу.
— А я не гратиму.

Вона сіла перед камерою, без макіяжу, без фільтрів.
Тиша.
Лише звук дощу за вікном.
І тоді — її голос.

— Мене звати Настя.
Я не актриса, не модель і не ідеальна.
Я просто людина, яка закохалася.
Так, у блогера. Так, у хлопця, який показує своє життя всім.
Але знаєте що? Усе справжнє завжди починається там, де камери вимикаються.

Вона на мить замовкла, ковтнула повітря, наче зібравши в собі все минуле.
— Ви можете сміятися. Можете не вірити. Але я не вкрала нічиє життя. Я просто впустила когось у своє.
І якщо це злочин — хай так і буде.

Макс стояв збоку, мов тінь. Його очі блищали.
Він розумів, що зараз вона сильніша за будь-які його відео.

— Я не хочу, щоб мене любили за історію.
Я хочу, щоб зрозуміли — ми всі помиляємось.
Але любов — це не піар. Це ризик, який бере тільки живе серце.

Коли вона натисла “опублікувати”, серце билося так сильно, що здавалося — почують навіть сусіди.
Перші хвилини були мовчазні.
А потім — лавина.

Спочатку — ненависть.
Ті самі обличчя без імен, ті самі фрази, ті самі шаблони.
Але серед тисячі коментарів виринув один, короткий:

“Дякую. Я теж боялася говорити. Тепер — ні.”

І ще один:

“Мій хлопець блогер. Я думала, що зі мною щось не так. Але, здається, я просто люблю.”

І ще.
І ще.

Настя дивилась, як кожне нове повідомлення народжує нове дихання.
Світ не змінився раптом — але щось почало зрушуватись.

Макс обійняв її, не кажучи ні слова.
Вона відчула, як його плечі нарешті розслабились.
— Ти зробила те, чого я не зміг, — прошепотів він.
— Просто сказала правду.

Вона всміхнулась, крізь сльози, але щасливо.
— Бо правда не потребує лайків.

Тієї ночі Настя довго не могла заснути.
Сиділа біля вікна, слухаючи, як бабуся дихає рівно в сусідній кімнаті.
Дощ стишався, небо очищалось.
І вперше за довгий час вона відчула спокій.
Не тому, що все стало добре.
А тому, що більше не боялася бути собою.

На ранок бабуся принесла яблуко.
Соковите, злегка побите збоку.
— Бачиш, — сказала, — воно не ідеальне, але солодке. Як ти.

Настя розсміялась, і в тому сміху вже не було тіні болю.

“Голоси без облич мовчать перед тими, хто не боїться дивитись у світло.”