Розділ 46

Усе почалося з фотографії.
Звичайна, начебто безневинна — Настя стоїть біля яблуні, тримає в руках кошик, усміхається.
Фон — двір бабусі, старий тин, сонце в обличчя.
Але через добу це фото стало вірусним.
І більше не було просто Настею — воно стало контентом.

Підпис під знімком був отруйний:

“Ось та сама сільська спокусниця, через яку блогер-мільйонник зламав кар’єру.”

Коментарі сипалися, як град.

“Вона точно не така проста, як здається.”
“Типова золота копачка.”
“Де знайшли цю актрису? Кастинг пройшла?”

Настя читала й не вірила.
Кожне слово — як різкий подих у холод.
Вона спробувала вимкнути телефон, але навіть у тиші ехо цих речень не стихало.

Макс знайшов її на кухні.
Вона сиділа на підлозі, спершись спиною об шафу.
Очі — порожні, в руках телефон.
На екрані — ще одне “викриття”: хтось склеїв відео з її сторіз і зробив “сенсаційний сюжет” про те, що Настя нібито користується популярністю, щоб “розкрутитися”.

— Настю… — його голос тремтів.
Вона не підвела голови.
— Я не знала, що так болить, коли тебе не знають, але все одно судять.

Макс сів поруч, торкнувся її плеча.
— Це не ти винна.
— Але мене малюють так, ніби я злочинниця.
— Ти просто стала дзеркалом того, чого вони бояться.

Вона глянула на нього.
— А ти не боїшся?
— Боєць боїться лише тоді, коли думає, що битва має кінець. А я вже зрозумів — ця битва не про славу. Вона про те, чи залишимося ми людьми.

Та коли вона вийшла на вулицю — реальність боліла сильніше, ніж слова.
На зупинці дві дівчини перешіптувались, впізнавши її.
В магазині продавчиня подала решту мовчки, не дивлячись в очі.
Навіть у кав’ярні, де Настя колись сміялася з подругою, тепер відчула погляди.

І коли вона повернулась додому, сказала тільки:
— Ти мав рацію. Світ не прощає справжнього.

Макс підійшов, обійняв її за плечі.
— Світ не зобов’язаний розуміти. Але ми не зобов’язані перестати любити.

Вона намагалася повернутись у звичний ритм — читати, писати, доглядати рослини, готувати вечерю.
Але все нагадувало, що десь там — інший вимір, де її ім’я стало символом скандалу.
Одного дня зателефонувала мама:
— Настю, в нас тут… у школі про тебе говорять. Деякі кажуть, що ти “змінилася”.
— І ти теж так думаєш, мамо?
— Ні, доню. Просто… тепер тобі треба бути сильнішою. Люди люблять історії, поки вони не стають правдою.

Настя кивнула, хоча мама не бачила.
Після дзвінка вона довго дивилась у дзеркало.
Її обличчя — те саме, але погляд уже інший: доросліший, глибший.
Очі, в яких з’явились шрами від світла.

Макс тим часом намагався зупинити хвилю.
Записав відео, пояснив усе, говорив щиро.
Але інтернет не прощав.
“Занадто пізно.”
“Це піар.”
“Ніхто не йде з мільйонами підписників заради почуттів.”

Він читав це і мовчав.
Настя помічала, як кожен такий коментар змінює його — трохи пригинає плечі, стирає усмішку.
І одного вечора вона сказала:
— Ми не маємо доводити правду. Ми просто маємо не зрадити її.

Він подивився на неї з тремтінням у голосі:
— Як ти це витримуєш?
— Бо в мене є бабуся, яка казала: “Сонце теж обпікає, але без нього нічого не росте.”

І справді, світло не відступало.
Одного ранку журналісти стояли під будинком знову.
Цього разу з камерами й мікрофонами, а хтось навіть із дронами.
Настя не витримала — втекла на дах.
Там, де колись вони сміялися, дивлячись на місто.

Тепер вона стояла й дивилася вниз.
Голова гуділа від голосів — усіх цих облич, думок, ярликів.
І тоді вона просто закричала — тихо, але щиро.
Крик, який ніхто не почув.

Макс піднявся за хвилину.
— Настю!
Вона обернулась, сльози на обличчі.
— Я не можу більше жити під прицілом. Я не актриса. Я просто людина!

Він підійшов ближче, не кажучи ні слова.
Обійняв її ззаду, міцно.
— Ти не мусиш грати, — прошепотів. — Ти вже найсміливіша роль у моєму житті.

І вони стояли так довго, поки вітер не розвіяв шум міста.

Кілька днів потому вони поїхали в село.
Бабуся зустріла їх, як завжди, просто — теплом і пирогами.
Настя ледь стримувала сльози, коли бабуся сказала:
— Та хай говорять, що хочуть. Якби люди не язиками мололи, світ би зупинився. Головне — не дай, щоб тобі вирвали серце з коренем.

Настя всміхнулась крізь сльози.
— Ба, але ж я не така, як раніше.
— І добре, — тихо сказала бабуся. — Бо яблуко, що впало з дерева, вже не може бути зеленим. Воно дозріло. І його смак — твій досвід.

Того вечора Настя вийшла в сад сама.
Небо було густе, темно-синє, яблуні шелестіли листям.
Вона стояла, слухаючи, як десь далеко гавкає собака, і думала: “Може, слава не ворог. Може, це просто дзеркало, яке треба навчитися тримати під правильним кутом.”

Вона більше не хотіла тікати.
Вона хотіла навчитись жити, не ховаючись.

І коли Макс підійшов, вона сказала:
— Я не хочу, щоб нас шкодували. Я хочу, щоб нас розуміли.
— А якщо не зрозуміють?
— Тоді зрозуміємо себе. І цього вистачить.

“Шрами від світла — то не поразка.
Це доказ, що ти стояв обличчям до правди.”