Розділ 45

Спершу було просто тихо.
Так тихо, що навіть повітря ніби затримало подих.
Настя і Макс сиділи вдома — у маленькій київській квартирі, де все ще пахло сіном, яке вона привезла з бабусиного городу.
Тиша була спокійна, майже лагідна.
Поки не задзвонив телефон.

— Ти бачив? — голос Іллі тремтів.
— Що саме?
— Новини. Вони пишуть, що ти зрадив фанатів. Що ти брехун, який продав свою історію, а потім “заховався у селі”.

Макс відкрив ноутбук.
І світ вибухнув.

На екрані — десятки статей, коментарів, фейкових інтерв’ю.
“Блогер Макс залишив фанатів заради сільської дівчини!”
“Правда про Настю: хто вона насправді?”
Під кожним фото — сотні коментарів:

“Вона просто використала його!”
“Це постановка! Ніхто не відмовляється від грошей заради любові!”
“Село пробилось у стрічку новин — тепер хай танцюють!”

Настя стояла поруч, читаючи.
Її пальці тремтіли.
— Максе… це все неправда.
— Я знаю.
— Але ж люди вірять.
— Люди завжди вірять тому, що гучніше кричить.

Він вимкнув екран, але слова залишились — пекли, як рани.

Того вечора вони не вечеряли.
Настя мовчки складала яблука у тарілку, потім відсунула її — руки не слухались.
Макс ходив з кутка в куток, нервово розтираючи обличчя.
— Я мав передбачити це, — сказав він тихо. — Вони не пробачають мовчання.

Настя глянула на нього:
— Ти нічого не винен.
— Винен. Я дав їм звичку знати все. А тепер вони злі, що не можуть заглянути у наші вікна.

Вона підійшла, обійняла його.
Його серце билося швидко, як у хлопчика, що боїться втратити все, що має.
— Ти не мусиш доводити, що любиш мене, — сказала вона.
— А якщо я доводитиму, що не зрадив себе? — прошепотів.

Наступного ранку біля під’їзду стояли журналісти.
Камери, мікрофони, крики.
— Максе, чому ти втік із шоу?
— Це правда, що Настя завагітніла?
— Вас шантажують?

Настя стискала його руку, якорячи себе у реальності.
Їй хотілося просто зникнути — у яблуневий сад, у запах землі, у спокій бабусиної хати.
Але вона стояла поруч, бо розуміла: зараз Максові страшніше, ніж їй.

Він мовчки пройшов повз журналістів.
І вперше за довгий час не підняв очей до камер.

Вдома він вимкнув телефон, комп’ютер, усе.
Сів на підлогу.
Настя опустилась поруч.
— Я думав, що зможу тримати баланс. Але слава — як цукор. Вона розчиняється у крові, і ти вже не помічаєш, як стаєш залежним.
— А потім починає боліти, коли її забирають, — тихо додала вона.
Він глянув на неї довго, вдячно.
— Ти розумієш краще, ніж будь-хто.

Вечір опустився швидко.
За вікном шумів дощ, і Макс, немов уперше, дозволив собі слабкість — сховав обличчя у її плечі.
— Я не хочу, щоб ти страждала через мене.
— Я не страждаю, Максе.
— Ти не вийшла з дому вже два дні.
— Бо там не мій світ.
— І що, ти просто лишиш усе?
— Я не залишаю. Я вибираю.

Її слова були м’які, але тверді, як камінь під водою.
Він мовчав.
А потім уперше за довгий час розплакався.

Наступного ранку бабуся подзвонила.
Її голос, як завжди, був рівний, спокійний.
— То що, мої зірки, небо впало?
— Трохи, — сумно відповіла Настя.
— А ви що зробили?
— Нічого. Просто мовчимо.
— Ну от і правильно. Мовчання — то не поразка. То час, коли душа вчиться говорити серцем.

Макс пішов на балкон, узяв телефон.
Увімкнув пряму трансляцію — уперше за тиждень.
На екрані миготіли тисячі глядачів.
Його голос тремтів, але він говорив повільно:
— Привіт. Я не зник. Я просто жив. І знаєте… це страшніше, ніж здається. Бо коли ти звикаєш до лайків, реальність болить. Але я більше не хочу жити у вигаданій версії себе.

Він глянув у камеру — і вперше за кар’єру не посміхнувся.
— Ви можете в мене не вірити. Але все, що в мене є, — це дівчина, яка навчила мене мовчати. І, можливо, саме тому я ще стою.

Трансляція закінчилась.
Хтось писав “повернись”, хтось — “зрадник”.
Але під усім цим Настя помітила одне коротке повідомлення:

“Дякую, що нагадав, що бути людиною — не соромно.”

Вона показала Максові.
Він усміхнувся.
— Ось заради цього можна було пройти крізь усе.

Тієї ночі вони вийшли на дах.
Місто сяяло, як розлите море вогнів.
Настя дивилась униз і сказала:
— Ти ж розумієш, що це не кінець?
— Розумію.
— Це тільки початок нової бурі.
— А ми вже вміємо переживати шторми.

Він нахилився й поцілував її — повільно, з тремтінням, але впевнено.
Їхній світ хитався, але не падав.

“Слава — це дзеркало, що показує не тебе, а те, як тебе хочуть бачити.
Любов — це коли тебе бачать навіть тоді, коли ти сам себе не впізнаєш.”