Розділ 44

Світло ранку пробивалося крізь фіранку, лягало теплими плямами на підлогу.
Настя лежала, слухаючи, як за вікном співають півні, як у саду шарудить трава — бабуся вже збирає яблука.
Поруч — Макс, ще сонний, розкуйовджений, з тією невловимою ніжністю на обличчі, яку вона бачила тільки тоді, коли він забував, що він — відомий блогер.
Тут, у цьому домі, він просто хлопець, який навчився любити справжнє.

Вона обережно підвелась, щоб не розбудити його, й вийшла у двір.
Сонце торкалося роси, кури копирсались у землі, десь у далині гавкав пес.
Настя вдихнула — і повітря було настільки живим, що від нього паморочилось у голові.

Тиша бабусиного двору — як ковдра: важка, але рятівна.
І вперше за довгий час Настя не боялась, що світ її знайде.
Але світ уже знайшов.

Телефон завібрував у кишені.
Вона не хотіла брати, але екран світився знайомим іменем — Ілля, продюсер Макса.

— Привіт, Настю, — голос був занадто привітний. — Слухай, у нас тут божевільна ідея. Уяви: серіал-документалка про справжнє життя блогера-мільйонника. Без постановок, без сценарію. Просто реальність.
— І навіщо мені це? — її голос був сухий.
— Бо це історія, яка зачепила всіх. Люди хочуть побачити правду. Вас хочуть бачити.

Вона мовчала.
У голові промайнуло: “Люди хочуть правду, але не розуміють, що правда — не контент.”

— Я передам Максові, — коротко сказала й вимкнула телефон.

Макс прокинувся від запаху пиріжків і звуку її кроків.
— Хтось телефонував?
— Продюсер твій. Каже, хоче реаліті про нас.

Він застиг.
— Про нас?..

Його обличчя було суперечливим: у ньому боролись страх, цікавість і втома.
Він пройшовся по кімнаті, зупинився біля вікна.

— Настю, я все життя мріяв, щоб про мене говорили. Але тепер… я не хочу, щоб хтось ліз у нашу тишу.
— То не дозволь.

Він озирнувся на неї.
— Це не так просто. У них контракти, плани, цифри…
— А в нас — життя, — тихо відповіла вона.

Того вечора, коли бабуся принесла миску яблук і поставила на стіл, Настя розповіла їй усе.
Бабуся слухала, не перебиваючи. Потім сказала:
— Люди завжди хочуть чути про любов, бо самі бояться її пережити. Але якщо дозволите їм жити вашу історію — то вона вже не буде вашою.

Макс сидів мовчки, стискаючи яблуко в руці.
Його думки билися, як птах у клітці.

— Але, ба… — почав він, — я не можу просто втекти. У мене команда, спонсори, мільйони глядачів, що чекають нових відео.
— А хто чекає тебе, коли вимикаєш телефон? — спокійно спитала вона.

Його пальці здригнулися.
Настя дивилась на нього, і в її очах було щось, чого він давно не бачив у жодній камері — справжнє співчуття.

Наступного дня він вийшов у сад.
Бабуся поралась біля бджіл, і навколо стояв тихий гул.
Макс став поруч і запитав:
— А ви ніколи не хотіли втекти від усього?
— Хотіла, — посміхнулась вона. — Але потім зрозуміла: втеча не міняє світ, вона лише переносить тебе в інший простір того ж болю.

Вона витерла руки об фартух і додала:
— Якщо хочеш зберегти любов, не біжи. Вчися залишатись.

Ввечері Макс узяв камеру.
Настя поморщилась, але він лише підняв її й вимкнув запис.
— Знаєш, що я зрозумів? — сказав він. — Камера — не ворог. Просто треба навчитися, коли її вимикати.

Вона подивилася на нього довше, ніж звично.
І в цьому погляді було стільки віри, що навіть ніч навколо здавалась світлішою.

Через кілька днів вони повернулись до міста — не для слави, а для розмови.
В офісі продюсера панував хаос — екрани, монітори, сміх.
Ілля стояв із відкритими руками:
— О, мої зірки! Нарешті! Ми вже пишемо сценарій — любов, драма, село, блогер! Це бомба!

Макс мовчав. Потім спокійно сказав:
— Ми не будемо знімати ваше шоу.

У кабінеті запала тиша.
— Що?
— Люди не повинні купувати нашу правду.

Ілля посміхнувся нервово:
— Максе, ти не розумієш. Ми можемо зробити це красиво, з повагою…
— Ви не вмієте з повагою, — спокійно сказав він. — Ви вмієте тільки продавати.

Настя стояла поруч, мовчки, але в її серці нарешті стало спокійно.

Коли вони вийшли з офісу, місто шуміло — машини, реклама, натовпи.
Але між ними — тиша.
Тиха, тепла, справжня.

Макс узяв її за руку.
— Хочеш знати, чого я боявся найбільше?
— Чого?
— Що, коли вимкну камеру, зникну. А тепер бачу — навпаки. Тільки коли вимикаю її, нарешті живу.

Вона усміхнулась і нахилилась до нього.
— І що тепер?
— Тепер ми знімемо своє. Але не для глядачів. Для пам’яті. Для себе.

Того вечора вони стояли на даху старого будинку, звідки відкривався краєвид на вогні міста.
Макс поставив камеру на штатив, натиснув кнопку “rec”, і просто мовчав.
Настя теж мовчала.
Їхні обличчя були поруч, не в кадрі, а в житті.

“Світло не завжди приходить із софітів.
Іноді воно — просто в очах того, хто тебе бачить без фільтрів.”