Розділ 43

Поїзд вирізав із туману шлях.
За вікном пропливали села, схожі на клапті старої ковдри — городи, річки, дахи з черепиці, жінки в хустках, що повільно йдуть уздовж дороги.
Настя сиділа біля вікна, закутавшись у светр, тримала в руках термокухоль із чаєм.
Макс поруч мовчав.
Його рука лежала поруч, не торкаючись її — ніби боявся, що цей рух зруйнує крихку рівновагу, якої вони досягли після бурі.

Він дивився на її профіль: спокійне, але змучене обличчя, погляд, який нарешті не шукав виправдань.
Вона мовчала, але її мовчання вже не боліло — воно було, як тиша після дощу: свіжа, щира, така, що дає дихати.

— Вона тебе ще любить, — несподівано сказала Настя.
— Хто?
— Аліса. І, мабуть, тому не може тебе відпустити.
— Вона любить не мене, Настю. Вона любить відчуття, що поруч із нею завжди хтось у фокусі.

Він говорив спокійно, але всередині щось боліло. Бо це відчуття — бути потрібним лише на сцені — було йому знайоме.
Настя тихо кивнула.
— Ми всі когось любимо не за те, ким він є, а за те, як поруч із ним світло.

Він усміхнувся.
— А зі мною світло?
— З тобою… тепло, — відповіла. — А це — набагато рідше.

Коли вони вийшли з поїзда, повітря було густе, мокре, як теплий дим після дощу.
Настя вдихнула його — запах дитинства, яблук, дерев’яних парканів і свіжої трави.
Макс стояв поруч, і йому раптом здалося, що все навколо — надто справжнє, щоб бути правдою.

Дорога до бабусиного двору була вузька, обсаджена калиною.
На воротах — знайомий різьблений візерунок, який Настя пам’ятала ще з п’яти років.
Коли хвіртка скрипнула, у повітрі запахло дровами й пирогами.

— А я ж казала: повернеться, — долинув голос з кухні.

Бабуся сиділа біля печі, обмотана шаликом, але очі блищали живим вогником.
— Нарешті привезла мені того свого кінозірку, — сказала, киваючи на Макса. — Думала, не доживу.

Настя засміялась крізь сльози.
— Ба, це не кінозірка, це людина.
— Та бачу, — примружилась бабуся. — Якби був кінозірка, не дивився б на тебе так, ніби тільки-но побачив сонце.

Макс ніяково посміхнувся.
Бабуся кивнула на нього ложкою:
— А ти, хлопче, якщо любиш — не бійся тиші. Тиша — то найвірніший свідок любові. Вона не підробляє.

Вечір був довгим, спокійним.
Вони сиділи за столом, пили чай із грушевим варенням, бабуся розповідала історії — прості, теплі, з гумором.
Про те, як дід залицявся до неї, прикидаючись, що загубив чобіт у калюжі.
Про те, як любов не завжди гучна — іноді вона тихо миє чашку після вечері й не йде, навіть коли образив.

Настя слухала й відчувала, як щось розтануло всередині.
Неначе хтось відчинив вікно — і впустив свіже повітря.

Після вечері вони з Максом вийшли у двір.
Небо було темно-синє, всіяне зірками.
Повітря пахло сіном і яблуками.

Макс заговорив першим:
— Вона має рацію.
— Хто?
— Твоя бабуся. Тиша справді — свідок любові. Я боявся її, бо думав, що якщо замовкну, мене забудуть.
Настя торкнулась його руки:
— А я мріяла, щоб хтось нарешті просто посидів поруч і мовчав. Без кадру. Без ролі.

Він глянув на неї й тихо сказав:
— Може, це і є наш сценарій.

Наступного ранку бабуся розбудила їх запахом пиріжків.
На столі — глечик молока, ще теплий хліб.
Настя допомагала місити тісто, а Макс носив дрова, пританцьовуючи під старий магнітофон.

Бабуся сміялась:
— О, а з цього хлопця буде толк! Може, й не розбереться в рецептах, але хату розвеселить.

В обід вона посадила їх біля вікна й сказала, як тільки старі можуть сказати — просто, але глибоко:
— Не тримайте серце заради доказів. Якщо любиш — не треба переконувати ні світ, ні себе. Тільки бережи. Бо що справжнє — того й найтонший вітер не зламає.

Настя стиснула Максову руку.
Тиша була теплою.

Того вечора вони вийшли за село — туди, де колись Настя ходила по суниці.
Там, серед луків, пахло вологою травою і спокоєм.
Макс зняв з плеча камеру, яку привіз “на всякий випадок”, і поклав у траву.
— Не треба, — сказав. — Хочу пам’ятати це очима, не лінзою.

Вона усміхнулась.
— Ти змінився.
— Ти теж. Тільки не через світ. А через себе.

Він нахилився, торкнувся її лоба губами.
— Дякую, що не зламалася.
— Дякую, що залишився.

“Тиша після шторму — це не кінець.
Це початок світу, який ти чуєш серцем.”