Розділ 41

Дощ ішов із самого ранку — дрібний, впертий, ніби небо намагалося змити щось невимовне, що зависло між землею й людьми.
Вода стікала по шибках, стукала по даху, бриніла у відрах біля ганку, створюючи мелодію, яку Настя вже давно навчилася слухати.
Вона готувала чай, повільно, уважно — немов ритуал спокою. Та коли за вікном зупинилася чорна машина, спокій зник.

Серце стислося.
Так не приїжджають сусіди. І не так виглядає звичайна гостина.

Двері відчинилися без стуку.
— Привіт, Максе, — голос був упевнений, дзвінкий, з тією особливою міською різкістю, якої не зітре жодна провінційна тиша.

Настя завмерла.
Макс стояв посеред коридору, розгублений, мов хлопець, якого застали між двома світами.
— Алісо?.. — його голос зірвався на шепіт.

Вона стояла на порозі — красива, холодна, ніби зійшла зі сторінки журналу. Волосся з глянцем, пальто з ідеальними лініями, аромат парфумів, який не належав цьому дому.
— Хто ж іще, — усміхнулася вона. — Не впізнав?

Настя вийшла з кухні, тримаючи рушник, і відчула, як десь під серцем починає пульсувати тривога.
Макс зробив крок уперед:
— Це Настя.
— Звісно, я знаю. — Погляд Аліси ковзнув по Насті, холодний, оцінювальний, мов промінь сканера. — Ви тепер… разом?

Пауза. Тиша між ними тягнулася, мов туга струна.
— Так, — відповіла Настя рівно, хоч серце билося, як крило пташки у клітці.
— Як мило, — крива усмішка торкнулася її губ. — Але я, власне, заради вас і приїхала.

Вона роздягнулася, ніби була тут удома, і сіла за стіл. На стільницю поклала телефон — екран світився яскравим заголовком:
“Макс Савчук — повернення легенди?!”

— Твоє відео “Без фільтра” зібрало два мільйони переглядів, — мовила вона, роблячи ковток чаю, який навіть не встиг охолонути. — Ти знову в топах. Продюсери хочуть відновити шоу. Тільки цього разу — про вас двох.

Настя напружилася.
— “Про нас”? — її голос лунав тихо, але кожне слово було гострим. — Ми не частина вашого світу.
— Не поспішай із висновками, — усміхнулась Аліса. — Люди обожнюють такі історії. “Справжність після слави”, “Любов поза трендами” — звучить, як сюжет, який продасться мільйонам.

Макс мовчав. Його руки лежали на столі, але пальці тремтіли.
Нарешті він підняв очі:
— Я більше не хочу бути частиною тієї гри. І точно не продам Настю за рейтинг.

Аліса встала. Її каблуки дзвеніли по підлозі, як удари метронома.
— А може, не ти вирішуватимеш, що продано, а що ні? — її голос був тихим, але гострим. — Ти забув, скільки людей зробили тебе тим, ким ти був?

Вона нахилилася, ледь торкнулася його плеча. Жест — ніби випадковий, але Настя відчула, як у повітрі стало важко дихати.
Коли двері зачинилися за Алісою, у кімнаті залишився лише запах її парфуму — різкий, штучний, і тиша, в якій було більше болю, ніж у крику.

Настя довго стояла біля дверей.
— Ти не винен, — прошепотіла.
— Але відчуваю, ніби винен, — відповів він. — Минуле завжди приходить, коли ти думаєш, що став іншим.

Вона підійшла ближче, поклала руку йому на серце.
— Якщо минуле стукає — не відчиняй сам. Ми відчинимо разом.

Він усміхнувся. Але в тій усмішці було щось інше — страх, що цього разу минуле не просто постукає, а зламає двері.

Наступні дні стали холоднішими.
Дощ не припинявся, і навіть сонце, коли виринало між хмарами, виглядало втомленим. Настя відчувала, як дім, який вони будували з тиші й довіри, починає тріщати десь у кутах.

Макс ходив мовчазний, поглядав у телефон, зітхав, стискав щелепи.
Настя не питала — але знала. Там, за повідомленнями, — вона. Аліса.

Одного вечора він не повернувся вчасно.
Дощ лив стіною. Настя чекала — спершу біля вікна, потім біля дверей, потім просто сиділа на підлозі, обійнявши Барсика.

І коли годинник показав одинадцяту, у двері постукали.

Вона відчинила.
Макс стояв на порозі — змоклий, мов після шторму. Обличчя втомлене, але очі — тверді.
— Я сказав їй “ні”, — прошепотів. — Але, здається, вона не збирається зупинятись.

Настя мовчала. Вона знала — це тільки початок.
Минуле не питає дозволу. Воно приходить, щоб перевірити, чи справжнє те, що ти вибрав.