Розділ 40

Розділ 40. Дім, який ми будуємо

Поїзд зупинився ще до світанку.
Небо було сірим, сон розтікався між пагорбами, а на пероні пахло вологим залізом і яблуками — хтось із пасажирів віз ящики з осіннім урожаєм.
Макс вийшов із вагона, затягнув рюкзак на плечі й глибоко вдихнув.
Дім.
Слово, яке колись звучало для нього як метафора, тепер було реальністю, до якої тягнуло кожною клітиною.

Дорога до садиби здавалася знайомішою, ніж колись.
Кожна калюжа, кожен горбик, кожен старий стовбур уздовж дороги — усе було, наче сторінки книги, яку він знову навчився читати.

Настя чекала.
Не просто чекала — вірила.
Стояла на порозі, у вовняному светрі, з чашкою трав’яного чаю, і вловила його кроки раніше, ніж він встиг відчинити хвіртку.

— Я ж казала, — усміхнулась.
— Що? — він зробив вигляд, ніби не розуміє, хоча серце вже шалено билося.
— Що знайду тебе. Навіть якщо втечеш у світло.

Він сміявся, обіймаючи її так, ніби боявся, що розтане від тепла.
Її волосся пахло яблуками й димом від каміну.
І в той момент йому не потрібно було жодних камер — тільки ця мить, ця тиша, це “ми”.

Вони довго сиділи на кухні, пили чай і сміялись.
Вона розповідала, як сусідська коза знову вкрала грушу з кошика, а він — як продюсери намагалися його переконати лишитися.
— Сказали, що без мене шоу не виживе, — сміявся Макс.
— А ти?
— Сказав, що без тебе — теж ні.

Настя пирснула сміхом, потім тихо глянула в очі:
— Ти серйозно?
— Абсолютно. Ти — мій сценарій. Тільки без монтажу.

Дні стали повільнішими, але справжніми.
Макс допомагав у саду — копав, обрізав гілки, носив відра з яблуками.
Спершу все валилось з рук, смішив Настю своєю “міською моторикою”, але швидко навчився ловити ритм землі.

Вечорами вони сиділи біля вікна, слухали дощ.
Іноді він грав на гітарі, яку колись купив для реклами, а тепер — для неї.
Іноді вони просто мовчали. Але то було те мовчання, в якому живе любов.

Одного дня Настя принесла з ринку стару дошку — гладку, потемнілу від часу.
— Зробимо табличку, — сказала. — “Дім, який ми будуємо”.
— Звучить, як назва фільму.
— То й добре, — усміхнулась. — Ми ж тепер знімаємо своє життя.

Вони разом випалили слова паяльником.
Коли повісили табличку над дверима, Макс відступив і подивився.
Його очі блищали, як уперше перед камерою — але цього разу це було інше світло.
— Клас. Без фільтрів.

Того ж вечора Настя відкрила ноутбук і показала йому сторінку, яку створила.
Назва: “Без фільтра”.
Маленький блог, де вони розповідали про життя в селі, про яблука, про тишу після бурі, про любов, яка росте, як сад.
— Думаєш, хтось це дивитиметься? — сумнівався він.
— Якщо ми будемо чесними — так. Людям потрібна правда, а не глянець.

І вже через тиждень перше відео — “Як ми варимо яблучний джем” — зібрало тисячі переглядів.
Без постановок, без штучного світла.
Тільки вони. І щира усмішка.

Одного ранку він прокинувся раніше за неї, вийшов у сад.
Туман ліг на гілки, повітря пахло яблуками й землею.
Макс узяв камеру, але не натиснув “запис”.
Просто стояв і дихав.
Бо вперше за довгий час життя було достатньо справжнім без кадру.

Настя вийшла до нього, сонна, з ковдрою на плечах.
— Ти знову знімаєш?
— Ні, — він усміхнувся. — Просто дивлюсь.

Вона притулилась до нього, і вони стояли так довго, поки сонце піднімалося над садом.

“Дім, який ми будуємо, — це не стіни.
Це сміх на кухні, запах яблук і тиша, в якій тобі добре навіть без слів.”