Розділ 39

Сонце вставало пізніше, ніж зазвичай, ніби теж вагалося — виходити чи залишитись за хмарами.
Настя прокинулась від шелесту паперу. Макс сидів за столом, гортав старі сценарії, розкидані, як уламки іншого життя.
На краю столу блищав конверт.
Той самий.

— Ти не спиш? — запитала вона, стиха.
— Не можу. В голові шумить.
— Знову лист?
— Сьогодні мають зателефонувати. Сказати остаточно.

Вона мовчала.
В цій тиші чувся страх. І любов. І ще щось, чого вони обоє не наважувались назвати.

Телефон задзвонив о десятій.
Голос у слухавці був знайомий, з тією самою упевненістю, що колись змушувала його робити будь-що.

— Максе! Старий друже! Ти ж розумієш, це шанс! Ми знімаємо велике повернення. Один день — і ти знову на екранах. Мільйони чекають!

Макс слухав мовчки.
Плечі напружились, пальці стискали телефон так, ніби це була не трубка, а важіль долі.
— Я не знаю, чи хочу, — сказав нарешті.
— Та перестань! Це ж ти! Без тебе це шоу — нуль. Приїжджай, просто подивишся. Без зобов’язань. Ми навіть оплатимо дорогу.

Просто подивишся.
Ці два слова влучили болючіше за все.
Саме так починалось його падіння — колись він теж “просто подивився”.

Після дзвінка він довго сидів, дивлячись у порожнечу.
Настя підійшла, торкнулась плеча.
— То що ти вирішив?
— Я не знаю, — повторив він, і цього разу голос зрадницьки здригнувся.

— Максе, — сказала вона, м’яко, але твердо. — Якщо поїдеш, поїдь не заради них. Зроби це, щоб зрозуміти себе.
— А якщо я знову втечу туди, звідки ледь вибрався?
— Тоді я знайду тебе. І знову витягну.

Він усміхнувся, але в очах стояв біль.
— Ти не мусиш мене рятувати вічно.
— Я й не рятую. Я просто нагадую, хто ти є.

По обіді він усе ж зібрав рюкзак.
Кілька речей, ноутбук, навушники.
Стару флешку з відео, яке ніколи не викладав — тим, де Настя сміється під яблунею.

Настя стояла біля воріт, коли він виходив.
Вітер гойдав її волосся, і в тому русі було щось, що боліло в серці.
— Повернись, — прошепотіла.
— Завжди. — Він обійняв її. — Ти мій дім, Настю. Я просто подивлюсь на світло.

Київ зустрів його блиском.
Міські вогні, білборди, камери, усмішки, що пахли фальшем.
На знімальному майданчику все було, як раніше: режисери, продюсери, гримери.
Тільки він — уже інший.

— Максе! Де ти пропадав? Ти не змінився, клянуся!
— Змінився, — тихо сказав він.

Він дивився на яскраве світло софітів. Колись воно здавалося сонцем.
Тепер — холодним, штучним.
Він бачив, як навколо готують сцену, виставляють камери, розставляють мікрофони.
І відчував, як у ньому всередині знову оживає стара пристрасть — та, що з’їдає.

Він вийшов під прожектори.
— Ну що, легенда повернулася? — вигукнув хтось за кадром.
Люди аплодували, оператори усміхались.

Макс глянув у камеру.
Здавалося, що десь там, за цим об’єктивом, дивиться Настя.

Він мав сказати щось ефектне — як завжди. Але в голові крутилася лише одна фраза:
“Ти мій дім.”

І тоді він зробив те, чого не очікував навіть сам від себе.
Зняв мікрофон.
— Вибачте. Я не можу.

Всі завмерли.
— Що значить “не можу”?
— Це не моє світло більше. Моє світло — вдома.

І пішов. Просто так. Без пояснень. Без ефекту.
Тиша за ним була гучнішою за будь-які оплески.

Він ішов вулицею, коли почався дощ.
Той самий, як тоді.
Вологі вогні, мокрий асфальт, запах кави з найближчої кав’ярні.

Він ішов до вокзалу, не відчуваючи холоду.
На станції купив квиток.
І вже в поїзді, дивлячись у вікно, витягнув телефон.

“Я йду додому.” — написав.

Настя прочитала повідомлення, коли стояла біля печі.
Пиріг піднімався, а серце раптом застрибало, ніби хтось повернув йому життя.

Вона не плакала — просто сіла, обхопивши коліна.
Бо зрозуміла: він обрав не сцену.
Він обрав її.

Іноді, щоб повернути світло, потрібно вийти з-під прожекторів.
Бо справжнє світло — не там, де блищить,
а там, де гріє.