Розділ 38

Дні стали спокійними.
Тихими, звичайними — такими, про які колись Макс казав: “Нудно жити без драйву.”
Тепер він ловив себе на тому, що любить цю нудьгу — ранковий запах кави, Настину усмішку в халаті, гудіння вуликів за вікном.
Навіть те, як вона ворчить, коли він розкидає шкарпетки, здавалось музикою.

Настя полюбила його мовчазні ранки.
Тепер замість стрімів він міг годинами сидіти з ноутбуком, монтувати короткі ролики — не для мільйонів, а просто для себе.
Без ефектів, без гасел.
Просто кадри життя: яблуко, що падає з дерева; Настя в саду; промінь сонця на її волоссі.

Одного дня Настя вирішила спекти пиріг.
— Це буде яблучний? — спитав Макс, заглядаючи через її плече.
— А який же ще?
— Тоді я офіційно головний дегустатор.
— Головний дегустатор нічого не робить?
— Головний дегустатор надихає, — серйозно відповів він і підморгнув.

Коли вона підняла на нього борошняну ложку, він удав, що здається.
А через хвилину мука летіла в повітрі, як сніг, а кухня перетворилась на білий хаос.
Настя сміялася, аж поки він не зловив її в обіймах.
— Знаєш, — прошепотів він, — я ніколи не думав, що спокій може бути таким смачним.

Вона глянула йому в очі:
— А я — що щастя пахне тістом і тобою.

Та світ не забуває тих, кого колись аплодував.
Одного ранку листоноша приніс конверт. Без зворотної адреси, лише ініціали — М.Т.

Макс відкрив — і в хаті запанувала тиша.
Контракт. Нове шоу. Величезний бюджет.
“Повернення легенди”.

Настя стояла поруч, витираючи руки рушником.
— Це… щось важливе?
— Старий знайомий. Хоче, щоб я знову знімав.

— А ти?
Він не відповів одразу.
— Не знаю.

Настя кивнула, ніби все зрозуміла, але в грудях защеміло.
Він сказав «не знаю», а не «ні».

Того вечора він довго сидів на ґанку.
Свічка догоряла, гірлянди вже не світилися.
У руках — телефон, на екрані — коротке повідомлення:

“Ми чекаємо. Усе, як колись. Мільйони переглядів гарантовані.”

Мільйони.
Колись це було його паливом.
Тепер — звучало як отрута.

Настя вийшла, сіла поруч.
— Я бачила той лист, — сказала просто.
— Я не хотів ховати.
— Я знаю. Але й не хотів говорити.

Він глянув на неї.
— Я боюсь.
— Чого?
— Що якщо повернусь — знову втрачусь.

Настя взяла його за руку.
— Ти вже інший, Максе. Ти навчився слухати.
— А якщо знову заговорю занадто голосно?
— Тоді я просто вимкну звук. — Вона усміхнулась, і ця усмішка врятувала момент.

Наступного дня вони пішли до саду.
Настя рвала яблука, Макс допомагав.
— Якщо підеш, я не зупинятиму, — сказала вона. — Але знай: тут є дім. І ти вже не мусиш доводити світу, що ти хтось.

Він глянув на неї, ніби вперше.
— А якщо мені хочеться довести тільки тобі?
— Тоді доведи, що можеш бути поруч. Просто поруч. Без кадру.

Вечір опустився м’яко, як тепла ковдра.
Вони сиділи біля вікна, чай парував, яблука блищали в мисці.
Настя заплющила очі й прошепотіла:
— Мені страшно, Максе.
— Чого?
— Що світ тебе знову забере.

Він нахилився, доторкнувся до її волосся.
— Світ може кричати скільки завгодно. Але тепер я чую тільки тебе.

Їй хотілося вірити. Вона вірила.
Але десь глибоко в грудях оселився холодок — тонкий, як подих вітру перед бурею.

Бо навіть найсолодший спокій має присмак гіркого спогаду.
І ніхто не знає, коли він стане штормом.