Розділ 37

Розділ 37. Тиша після бурі

Ранок був тихий.
Такий, коли навіть півні не поспішають співати, ніби бояться порушити крихку рівновагу, яку світ нарешті знайшов.
Сонце виходило з-за лісу, розфарбовуючи мокрі гілки золотом.
А в хаті, де ще вчора дзвеніла гроза почуттів, панував спокій.

Настя прокинулася першою.
Довго лежала, вдивляючись у світло, що пробивалося крізь фіранку. Макс спав поруч — спокійно, без тих нервових рухів, що колись супроводжували його сни.
Його обличчя здавалося молодшим. Вперше за довгий час — справжнім.

Вона підвелась тихо, щоб не розбудити, накинула його стару сорочку, яка пахла ним і дощем, і вийшла на ґанок.
Трава ще парувала, з гілок спадали рештки води. Вона вдихнула — і вперше за кілька тижнів повітря не здавалося важким.

Усередині пахло свіжим хлібом — Макс, виявляється, прокинувся раніше.
Коли вона повернулася до кухні, він саме ставив чайник.
— Не спиш? — усміхнувся він, трохи винувато.
— А ти? — кинула вона у відповідь.
— Навчився рано вставати. Без камер, без сценаріїв. Просто так.

Вона сіла за стіл, спостерігаючи, як він ніяково наливає чай.
— Може, ти все ж таки блогер у душі, — тихо пожартувала.
— Може. Але якщо і блогер, то тільки твій.

Їй стало тепло від цієї простої фрази.
Без гучних слів, без пафосу — тільки щирість.

Після сніданку вони вийшли надвір.
Двір після дощу здавався живим: яблука блищали на траві, повітря пахло вологими листям і землею.
Настя нахилилася, щоб підняти одне яблуко, протерла його рукавом.

— Пам’ятаєш, як я сміялася, коли ти вперше спробував копати грядку? — спитала вона.
— І ти тоді сказала, що я схожий на міського хлопця, який загубився в селі.
— А ти відповів, що село — це теж кадр, просто без фільтра.

Вони обоє засміялися.
Сміх був такий простий, чистий, що аж боляче стало від того, як давно вони не сміялись отак по-справжньому.

Макс підійшов ближче, забрав у неї яблуко, надкусив і, не кажучи ні слова, простягнув назад.
Вона відкусила з того самого місця.
І цей маленький жест став більшим за будь-які визнання.

— Я знімаю нове відео, — тихо сказав він. — Але цього разу не про нас. Про себе.
— І про що воно буде?
— Про те, як навчитися мовчати.

Настя глянула на нього серйозно.
— Мовчати — не страшно, якщо поруч хтось, хто тебе розуміє без слів.
— От і я про це.

Вони довго сиділи біля яблуні, мовчки.
Макс крутив у руках телефон, але так і не натиснув “запис”.
Настя просто дивилась у небо — чисте, вимите після бурі.

Їй було трохи страшно — бо тепер усе залежало не від долі, не від лайків і не від випадку. Вперше — тільки від них двох.
Але в тому страху було щось живе.

Ввечері вони готували вечерю разом.
Настя різала овочі, Макс невміло місив тісто.
— Знаєш, — сказав він, — мені здається, що ми зараз схожі на двох людей, які після зими знайшли весну в шафі.
— Головне, щоб не на двох дурнів, які знову втратять одне одного, — засміялась вона.
— Цього разу — ні.

Він підійшов ближче, витер муку з її щоки.
— Я більше не хочу тікати.
— Тоді не тікай.
— Не буду. Навіть якщо знову гримітиме гроза.

Після вечері він вийшов надвір і запалив старі гірлянди, що висіли ще з літа.
М’яке світло впало на мокру траву, на їхні обличчя, на яблука, що розсипались під деревом.
Настя вийшла слідом, босоніж.

— Глянь, — сказала вона. — Вони все ще горять.
— Як і ми, — прошепотів він.

І коли вона нахилилась, щоб підняти яблуко, він поцілував її — повільно, ніжно, як уперше.
Без камери. Без свідків. Без страху.

Ніч була тиха.
І ця тиша вже не лякала — вона лікувала.

Вони сиділи на ґанку, слухаючи, як цвіркуни сплітають свої мелодії з далеким шумом річки.
Настя поклала голову йому на плече.
— Знаєш, я думала, що після дощу нічого не виросте.
— А я думав, що без тебе нічого не має сенсу.
— І що тепер?
— Тепер у нас є весна. Просто трохи раніше.

Вона усміхнулась і заплющила очі.
Світ нарешті став тихим — не тому, що замовк, а тому, що став спокійним.

Бо справжнє кохання не кричить — воно шепоче.
І саме в тиші після бурі воно росте найсильніше.