Розділ 36

Дощ ішов другий день поспіль.
Сірий, тихий, впертий — такий, що вимиває з неба навіть спогади. Вода стікала з дахів, збиралася в калюжі, а десь на обрії тремтіла тонка смуга туману.
Настя стояла біля вікна у батьківській хаті, тримаючи в руках листа, який перечитала вже, мабуть, десятки разів. Кожна літера — ніби пульс.

“Якщо зможеш пробачити — приїдь.”

Вона не знала, чи зможе.
Але знала, що залишитися — ще болючіше.

Мати мовчки поставила на стіл чашку чаю.
— Їдеш? — спитала просто.
— Так.
— І правильно. Коли серце кличе — не треба слухати голову. Голова потім наздожене.

Настя усміхнулась крізь сльози.
— Ти завжди так кажеш.
— Бо я колись не послухала. — Мати знизала плечима. — І досі жалкую.

Дорога була мокра, слизька, наче світ сам не хотів відпускати її з дому.
Автобус гуркотів, колеса шурхотіли по калюжах. Вона сиділа біля вікна, стискаючи в кишені той самий лист.
Дощ бив у скло, розмазуючи пейзаж, ніби світ за межами автобуса розчинився.

Їй здавалося, що кожна крапля — це спогад.
Ось Макс сміється, коли в них на кухні перегоріла лампочка.
Ось він тримає її руку, коли вони садять яблуню.
Ось той вечір, коли він сказав: “Ти мій дім.”

І зараз цей дім був порожній.
Без неї.
Без них.

Коли автобус зупинився біля знайомої дороги, вона вийшла просто під дощ.
Холодна вода одразу просочила волосся, але Настя не зупинялась. Йшла знайомою стежкою, між мокрих трав і блискучого бруду.
Дім стояв на місці.
Тільки тепер він здавався чужим — ніби вперше побаченим.

На ґанку сидів Макс. Без камери, без телефону. У старому светрі, з обличчям, що стало старшим.
Коли побачив її, не встав одразу — лише вдихнув глибоко, ніби боявся, що вона зникне, якщо поворухнеться.

Настя зупинилася за кілька кроків.
— Привіт.
— Привіт. — Його голос хрипкий, непривчений до тиші. — Ти промокла.

— Це дощ. Він усіх робить однаковими, — відповіла вона.

Довго мовчали.
Тільки краплі стікали з даху на землю.
Він дивився на неї — на очі, що більше не боялися болю, і на руки, які все ще тремтіли від спогадів.

— Я не знав, що сказати, — нарешті мовив. — Тоді, коли просив тебе поїхати.
— Можна було сказати “залишайся”, — спокійно відповіла вона.

— Я боявся, що наш дім стане пасткою. Що тебе зламає цей шум, ці люди, цей бруд.
— Мене зламала не слава, Максе. Мене зламала твоя тиша.

Він заплющив очі.
— Я думав, що мовчання — це теж турбота. Що, якщо не говоритиму, не зроблю гірше.
— А вийшло, що зробив болючіше. Бо мовчання — це теж слова, тільки холодні.

Вона ступила ближче.
— Чому ти дозволив їм прийти сюди? Чому не зупинив?
— Бо я звик не зупиняти. Раніше все знімав — навіть себе. Навіть коли падав.
— І тепер хочеш, щоб і наше життя виглядало красиво?
— Ні. — Він підняв голову. — Тепер хочу, щоб воно просто було.

Він встав і підійшов ближче.
Дощ стікав із його волосся на плечі, по щоках — злива й сльози змішалися.
— Я втратив усе, коли ти пішла. Я більше не міг знімати, не міг говорити. Світ став ніби без фокуса.

Настя глянула прямо в очі.
— Ти знаєш, що найстрашніше?
— Що?
— Я теж не могла жити без тебе. І ненавиділа себе за це.

Вона ступила ближче, так, що між ними залишилось лише кілька сантиметрів.
— Але ми не можемо повертатись у те саме, Максе.
— Я й не хочу. Я хочу почати спочатку.

— Без камер?
— Без масок.
— Без страху?
— Якщо поруч ти — без.

Він простягнув руку.
Вона довго дивилася на неї — на ту саму долоню, що колись тримала камеру, а тепер просто чекала.
І поклала свою.

Дощ, здавалось, став теплішим.

Вони стояли під навісом, слухаючи, як вода спадає з даху.
Світ навколо був розмитий, але всередині — вперше за довгий час — усе стало чітким.

— Я не знаю, чи зможу пробачити все, — сказала вона.
— Я не прошу одразу. Я просто хочу, щоб ти залишилася.

Вона мовчки кивнула.
Бо зрозуміла: пробачення — це не слово. Це процес. Іноді він починається саме з дощу.

Того вечора вони сиділи біля вікна.
Макс запалив свічку, Настя зробила чай.
Тиша була інша — не холодна, а тепла.

— Пам’ятаєш, як ти казав, що відео пахне домом? — спитала вона.
— Пам’ятаю.
— Тепер наш дім пахне дощем. І мені це подобається.

Він усміхнувся.
— Бо дощ — це коли небо плаче, щоб ми могли почати спочатку.

Вона поклала голову йому на плече.
І вперше за довгі тижні відчула: серце б’ється не болем — надією.

За вікном дощ не припинявся.
Але в цій хаті він звучав як музика.

Вони не знали, що буде далі.
Не знали, чи вистачить сил.
Але знали одне — коли поруч любов, навіть найсильніший дощ не страшний.

Бо саме там, де починаються дощі,
народжується нове світло.