Розділ 34

Дім ще пахнув фарбою і свіжим деревом.
Стіни — світлі, злегка нерівні, бо Настя наполягла, що “так живіше”, а Макс жартував, що тепер навіть тріщини мають свій характер. На підвіконнях стояли глиняні горщики з базиліком і м’ятою, на полицях — старі книги, привезені з міста, і фотоапарат, який бачив більше, ніж будь-хто інший.

Вони жили між двома світами — між сільською тишею і міським шумом, між запахом кави й свіжого сіна, між щоденними клопотами і великою любов’ю.

Настя вставала раніше. Вона любила той момент, коли ще все спить — навіть кіт, згорнутий клубком біля печі. У такі хвилини вона виходила надвір босоніж, ступала по холодній росі, слухала, як кричать жайворонки, і думала, що ніколи в житті не була так близько до себе самої.

Макс прокидався пізніше, з напіврозпатланим волоссям і в футболці навиворіт. Виходив до неї, тримаючи в руках камеру, — він знову знімав усе, що здавалось вічним: ранковий туман, Настю з відром яблук, відблиск сонця на її волоссі.

— Колись ми це все подивимось, — казав він.
— Ми вже дивимось, — відповідала вона.

Іноді вони сварилися.
Через дрібниці, як усі. Через те, що він забув винести сміття, або через те, що вона залила йому ноутбук чаєм.
Але навіть тоді, коли тиша ставала надто гучною, між ними все одно стояло щось більше за слова.

Якось, після чергової сварки, Настя вибігла надвір. Осінь пахла дощем, трава вже втрачала свій колір. Вона стояла на ґанку й дивилася на сад — на ті яблуні, що вони разом садили. Вітер гойдав гілки, і їй здалося, що навіть дерева втомилися сваритися.

Макс вийшов через кілька хвилин, зупинився за її спиною.
— Пробач, — сказав просто.
Вона не обернулася.
— За що саме?
— За все, що не вмію говорити.

І тоді вона розвернулась, подивилася йому прямо в очі й сказала:
— Ти вмієш. Просто не завжди словами.

Він обійняв її. І більше не потрібно було нічого.

Одного вечора прийшли гості — родина Насті.
Батько, який спочатку не сприймав Макса серйозно (“що то за професія — блогер?”), тепер сидів поруч і тихо хмикав, дивлячись, як зять уміло ріже дрова.
Мама Насті принесла пиріг і, хоч і робила вигляд, що “нічого особливого”, сама всім накладала по другому шматочку.

За столом було шумно. Сміялися, згадували дитинство, Макс показував старі фото, Настя — свої шкільні малюнки. І десь між сміхом і тостами її батько підняв чарку й сказав:
— Я думав, що в нього все — показуха. А тепер бачу, що не все. Бо очі не збрешуть.

Настя ледь не розплакалась. Макс стиха стиснув її руку під столом.

Після гостей у хаті залишився запах кориці, яблук і тепла.
Вони довго не могли заснути — лежали, дивлячись у темряву.

— Як думаєш, — прошепотіла Настя, — у нас усе буде добре?
— У нас уже добре, — відповів він.
— Але ж завжди щось може змінитись.
— І добре, що може. Бо значить — живемо.

Вона усміхнулась і притулилась ближче.
— Ти дивно говориш.
— Бо люблю дивно.

Макс іноді їздив до міста — на зйомки, на зустрічі. Але завжди повертався.
І кожного разу, коли його машина зупинялась біля хвіртки, Настя вибігала йому назустріч — з тією ж дитячою радістю, що й колись.

Одного разу він привіз їй подарунок — невеликий ноутбук.
— Щоб ти могла писати, — сказав він.
— Що писати?
— Свої історії. Ти ж умієш бачити людей краще, ніж я.

Так народився її блог. Невеликий, тихий, без хайпу.
Називався “Там, де пахне домом”.
Вона писала про своє село, про бабусь, що продають яблука на зупинці, про любов, яка не вимагає доказів. І люди читали. І плакали.

Зима прийшла непомітно.
Сніг ліг на дах, як пух.
Коли світло раптом зникло, вони запалили свічки, поставили чайник на грубку й сиділи, укутані в ковдру.
— Як у дитинстві, — сказала Настя.
— Як у казці, — відповів Макс.

І справді — у тому світлі вони виглядали, ніби кадр із фільму, який не хочеться закінчувати.

У ті дні вони зрозуміли головне — що щастя не в гучних словах, не в ідеальних кадрах, а в тих дрібницях, що складають життя.
У запаху хліба, у теплому чаї, у короткому “я вдома”.

Макс знімав усе — навіть її руки, що місили тісто. А потім зробив нове відео.
Назвав його:

“Там, де пахне домом.”

І підписав:

“Якщо колись забуду, хто я, — просто подивлюсь це.”

Коли він виклав його, Настя довго не наважувалась подивитися.
А потім, сидячи на старому дивані, натиснула “Play”.
На екрані — їхній дім, їхній сад, їхнє життя.
Без фільтрів, без постановки.
Лише двоє людей, які вміють бути поруч.

І коли пролунали останні акорди, вона заплакала. Але не від смутку.
Від вдячності.

Дім пахнув домом.
І навіть коли за вікном віяв вітер, навіть коли дрова потріскували в печі, навіть коли на екрані згасало світло — цей запах залишався.

Бо є речі, які не старіють.
Є любов, яка не згорає, навіть коли час проходить крізь неї, як вітер крізь колоски.

Настя тихо прошепотіла:
— Знаєш, я щаслива.
І він відповів:
— Я теж. Бо ти — мій дім.