Розділ 32

Розділ 32. Після шторму

Коли буря відходить, небо здається більшим.
Настя стояла біля вікна палати й дивилася, як крізь хмари пробивається сонце. Воно лягало золотими плямами на білу ковдру, на його руку, на крапельницю — і вперше за довгий час усе виглядало спокійно.

Макс спав. Його дихання було рівне, майже дитяче. На обличчі ще залишилися синці, але у ньому вже не було тієї порожнечі, яку вона бачила раніше.
Він ніби повернувся. Може, не повністю, але серце вже билося в одному ритмі з її.

Настя сіла поруч, узяла його руку.
Вона більше не думала про минуле.
Не про Олю, не про листи, не про образи.
Тільки цей момент — цей ранок, цей подих, ця тиша.

Коли він прокинувся, світло вже падало просто йому на лице.
— Привіт, — тихо сказав.
— Привіт, — усміхнулася. — Як почуваєшся?
— Як після грози. Наче в голові ще гримить, але повітря вже свіже.

Вона легенько засміялася.
— Це добре. Значить, живий.

— Настю, — він затримав на ній погляд. — Дякую, що прийшла.
— Не дякуй. Я б усе одно не змогла інакше.

Її голос затремтів.
Він простягнув руку, торкнувся її пальців.
— Я був дурнем. Не хотів, щоб ти бачила, який я слабкий.
— А я не хотіла, щоб ти бачив, як я боюся.

Вони замовкли. Між ними зависла мить — тепла, ніжна, така крихка, що навіть повітря боялося рушити.

Після виписки вони повернулися в село.
Дорога була довгою, але мовчання між ними вже не було важким — радше спокійним.
Настя ловила поглядом кожне дерево, кожну знайому латку на дорозі, ніби вперше бачила цей шлях.

— Пам’ятаєш, як ти вперше сюди приїхав? — спитала вона.
— Так. Тоді я думав, що зніму кілька веселих відео й поїду далі.
— А тепер?
— Тепер думаю, що якби не ти, я б так і не дізнався, що таке справжнє життя.

Вона всміхнулася крізь вологі очі.
— І що, тепер ти станеш фермером?
— Може. Блогером із сапою.

Обидвоє засміялися — по-справжньому, вперше за довгий час.

У селі все було, як завжди.
Баба Марія з сусіднього двору вже знала новини — “той ваш столичний хлопець, кажуть, мало не вмер, а вона його все одно не кинула”.
Діти зупинялися, щоб подивитися на нього, ніби на героя з екрана.
А він просто усміхався. Без камер, без поз.

Настя бачила, як він змінюється.
Тепер він не брав телефон до рук щоп’ять хвилин. Не шукав лайків.
Він знімав лише прості моменти — як корова мукає, як захід сонця лягає на старий тин, як вона сміється.
І казав:
— Знаєш, справжній контент — це не відео. Це життя.

Вечорами вони сиділи біля вікна, пили чай із яблучним варенням.
Вона розповідала, як у дитинстві боялася грози, а він — як боявся тиші.
І тепер обоє розуміли, що, можливо, найстрашніше — це втратити один одного після всього пережитого.

— Знаєш, — сказала якось Настя, — буря не завжди приходить, щоб зруйнувати. Інколи — щоб вимити те, що давно треба було змити.
— А інколи, — відповів він, — щоб нагадати, хто тримає тебе, коли все валиться.

Вони торкнулися руками, і світ навколо зупинився.

Наступного ранку Макс дістав свій фотоапарат — той самий, який колись залишив на столі.
— Знаєш, я хочу зняти нове відео. Але не про нас. Про світло. Про людей, які вміють любити, навіть коли болить.

Він навів об’єктив на неї.
Настя стояла під яблунею, тримала кошик яблук, сонце торкалося її волосся, і в ту мить він зрозумів — ось вона, головна сцена його життя.

— У посмішці пахне яблуками, — прошепотав.
— У щасті завжди є запах дому, — відповіла вона.

І коли він натиснув кнопку зйомки, небо справді ніби впало в їхні руки — тихе, тепле, нове.
Без бурі, без крику.
Просто любов.