Розділ 31

Розділ 31. Коли небо падає в руки

Вечір тремтів холодом. Небо провисло низько, як старе простирадло над двором. Настя стояла біля яблуні, тулила до себе теплий шалик, який він колись купив їй на ярмарку, й намагалася не плакати. Але світло з вікон будинку різало очі — там він. Макс. Знову вдома. Знову після бурі. І знову — чужий.

Її думки билися, як птах у скляній банці.
“Як він міг? Чому не сказав? Чому знову змусив мене сумніватися?”
Вона не знала, як жити з цим далі — любов боролася з образою, віра з болем. І всі ці відчуття тіснилися в серці, як люди в автобусі, який зламався серед дороги.

Макс сидів у кімнаті. Телефон миготів — сотні повідомлень, але він не читав.
Його камера була вимкнена, як і він сам.
Він дивився на Настю через вікно, бачив її тремтячі плечі, бачив, як вона відвертається — і відчував, що ось воно. Ось той момент, коли світ слави більше не має значення.

Він підвівся, вийшов надвір, і холод одразу встромив у нього свої голки.
— Настю…
— Не треба. — Вона навіть не обернулася. — Просто не треба.
— Я маю тобі щось сказати.
— У тебе завжди є щось сказати. Але слова — не дії, Максе.

Він замовк. Потім, тихо, майже пошепки:
— Вона зникла.

Настя різко повернулася.
— Хто?
— Оля. Вона… написала мені, потім поліція зателефонувала. Кажуть, її бачили востаннє біля річки.

Її серце стиснулося.
— І ти думаєш, що я маю тобі співчувати? Після всього?
— Я не знаю, що думати. Але я винен. В усьому.

Вона дивилася на нього — бліде обличчя, тіні під очима, губи, що ледве рухались.
Колись вона закохалась у його силу, тепер бачила в ньому людину, зламану власною славою.

— Ти не винен у всіх бідах світу, Максе.
— У своїх — винен. — Він опустив голову. — Вона мала ті листи, але не хотіла грошей. Вона хотіла, щоб я визнав — колись покинув її, коли була хвора.

Настя заплющила очі.
— І ти це зробив?
— Так. Бо тоді боявся.

Її голос був тихим, але гострим, як ніж:
— А тепер боїшся мене?

Він підняв погляд. У його очах — щось схоже на відчай.
— Так. Бо тебе я люблю.

Вона відвернулася, але сльози все одно знайшли шлях.
Вітер зірвав із гілки останнє яблуко, воно впало просто в калюжу — глухо, як краплина в тиші.
І Настя зрозуміла, що кохання — це не казка. Це рана, що кровоточить навіть тоді, коли ти усміхаєшся.

— Їдь, Максе. — Вона сказала це твердо. — Їдь, якщо хочеш когось рятувати. Але не повертайся, якщо робиш це з жалю.

Він хотів щось відповісти, але не зміг. Лише кивнув і пішов до машини.
Коли двигун заревів, серце Насті впало десь униз, і вона подумала: “Ось воно. Кінець”.

Минуло три дні.
Ніхто не телефонував.
Село жило своїм життям — доїли корів, возили дрова, говорили про погоду.
А Настя сиділа в саду й слухала тишу.

Вона вже не плакала. Просто порожньо дивилася на небо, де хмари повільно пливли, як човни без весел.

На четвертий день у двір зайшла поліція.
— Ви Настя К.? — спитав молодий офіцер.
— Так.
— Нам треба поговорити.

Її руки змерзли миттєво.
— Що сталося?
— Ваш… знайомий, Максим К., потрапив у аварію.

Світ навколо перевернувся.
Слова більше не мали сенсу. Земля під ногами пішла вниз.

Коли вона приїхала до лікарні, світло в коридорі різало очі. Усе навколо здавалося надто білим, надто спокійним, щоб бути справжнім.
Він лежав під крапельницею, обличчя — у подряпинах, губи сухі, але живий.

Настя стояла біля ліжка й не знала, молитися чи кричати.
— Ти дурень, — прошепотіла вона. — Я ж казала не їхати.

Його повіки сіпнулися, і він розплющив очі.
— Настю?..
— Так. Я тут.

Він ледь усміхнувся.
— Вона… Оля… знайшлася. Все гаразд. Вона просто поїхала до сестри. Я хотів повернутися…

Настя плакала — не від радості, не від болю. Просто тому, що його голос ще звучав.
— Ти завжди робиш усе по-своєму, — прошепотіла. — Навіть коли падаєш, тримаєш небо руками.

Він усміхнувся знову.
— Бо моє небо — це ти.

Вона торкнулася його руки.
І відчула — як би не лютували бурі, як би не сипалися тіні минулого, іноді достатньо одного дотику, щоб світ знову ожив.

Їхнє небо впало в руки — важке, розбите, але справжнє.
І, можливо, саме це й було коханням.