Розділ 30

Розділ 30. Тіні минулого

Дощ припинився, але від нього лишився запах — гіркий, важкий, із присмаком сирої землі.
Настя стояла біля вікна й дивилася, як туман ковтає городи. Відчувалося, що день почнеться не так, як усі попередні.

Макс спав на дивані у вітальні. Вона чула його дихання, глухе, уривчасте. Вони не сварилися після вчорашнього, але щось між ними… зламалося. Не різко, не вибухом — тихо, як тріщина в склі, що розповзається повільно, невидимо, але невідворотно.

Телефон миготів на підвіконні. Нові повідомлення, нові запити, хтось тегнув її у сторіс.
“Вони легенда”, “Вони розлучилися?”, “Він повернувся до тієї?”
Вона навіть не хотіла читати далі.

Макс прокинувся пізніше.
Зайшов на кухню, узяв чашку, ні слова не сказав.
Тиша між ними стала окремим живим створінням — воно ходило кімнатами, сідало за стіл, лягало спати поруч.

— Ти не спала? — запитав він.
— Трохи. — Настя відпила кави, не піднімаючи очей.
— Хочеш кудись поїхати?
— Куди? Від себе не втечеш.

Макс стиснув чашку.
— Не треба так.
— А як? — її голос тремтів. — Я більше не знаю, як правильно.

Вона дивилася на нього — на того самого чоловіка, з яким колись сміялася до сліз, із яким будувала світ, з яким вірила, що все можливо.
А тепер — дивилася, як на чужого.

Після обіду до двору підійшов листоноша.
У руках — конверт без зворотної адреси.
“Для Максима К.”

Макс відкрив, прочитав — і обличчя змінилося.
Ніби в одну мить щось ударило його зсередини.
— Що це? — запитала Настя.
Він не відповів. Просто склав аркуш, поклав у кишеню і вийшов надвір.

Настя стояла кілька хвилин, потім тихо підійшла до вікна. Він стояв біля старої груші, дивився кудись далеко, наче намагався знайти відповідь у горизонті.

Того вечора він не вечеряв.
Коли вона підійшла, він сидів на ґанку, тримаючи ту саму фотографію, яку вона ніколи не бачила.
— Хто це? — спитала.
— Це… — він видихнув. — Вона.

Настя відчула, як підлога під ногами стає м’якою, як серце б’ється десь у горлі.
— “Вона” — це хто?

— Колись… до тебе… була одна історія. Я думав, що закрив її. Але тепер вона повернулася.

Настя мовчала. Вона не запитувала імені — знала, що це боляче. Але мовчання виявилося ще болючішим.

— Вона написала? — тихо.
— Так. Каже, що хоче поговорити.
— І ти?
— Я не знаю.

Її пальці стислися в кулаки.
— А ти подумай. Бо якщо підеш — не повертайся.

Він різко підняв голову.
— Настю, це не те, що ти думаєш!
— А що я думаю, Максе?! — її голос зірвався. — Що ти знову тягнеш у наше життя привидів минулого? Що не можеш відпустити?

Він встав, наблизився, але вона відступила.
— Не наближайся.
— Я просто хочу пояснити.
— Запізно.

Вона вийшла з дому, не вдягнувши навіть куртки.
Вітер був пронизливий, як слова, що ніколи не будуть забуті.
Пішла вулицею, де кожен паркан знав їхню історію. Село вже спало, лише собаки зрідка перегукувалися.

Думки летіли хаотично: “Він брехав? Чи просто мовчав? А може, я не хотіла знати правду?”

Макс залишився на ґанку.
Погляд його впав на телефон. Повідомлення:

“Я в місті. Мені потрібно пояснити дещо. Це стосується тебе. І Насті теж.”

Він відчував, що мусить піти. Не через почуття — через тінь, яка не відпускала вже багато років.

Наступного ранку він поїхав.
Без слів, без записки.
Настя прокинулася — його не було.

Порожнє ліжко, чашка з недопитою кавою, залишений на столі фотоапарат.
Вона взяла його, ввімкнула — і на екрані висвітився останній кадр: її спина, коли вона йшла під дощем.

Її пальці тремтіли.
Вона кинула апарат у шухляду, сіла на підлогу й заплакала так, як не плакала ніколи — беззвучно, судомно, з відчуттям, що все всередині ламається.

Макс повернувся через три дні.
Стомлений, виснажений, мовчазний.
Настя стояла біля хвіртки, холодна, як камінь.
— Ну? — одне слово, і в ньому — весь лід світу.

Він простягнув їй конверт.
— Це… не любов. Це шантаж. Вона мала фото, старі листи. Хотіла грошей.
— І ти повірив?
— Я мусив перевірити.

Вона сміялася крізь сльози.
— Ти завжди все мусиш перевіряти. Навіть мене, мабуть, перевіряв.

Він підійшов ближче, але вона відступила.
— Не треба. Мені боляче навіть дихати поруч із тобою.

— Настю…
— Ні. Ти — мій біль, Максе. Мій найбільший і найрідніший біль.

Вона пройшла повз нього в дім, не озирнувшись.
А він залишився стояти на порозі, розуміючи, що вперше в житті програв не світові — собі.

Тієї ночі він знову ввімкнув камеру.
У кадрі — він сам, без слів, лише погляд, що просив прощення.
Він не опублікував це відео. Просто зберіг.

Настя тим часом знайшла листа, який він сховав у кишені — того, що приніс листоноша.
Усередині — короткий рядок:

“Ти можеш втратити її так само, як колись втратив мене.”

І підпис — Оля.

Вона знала це ім’я. Колись бачила в його старих фото, у його очах, коли він не хотів про щось говорити.

Вона сіла на підлогу, взяла той лист і спалила його свічкою.
Полум’я відбивалося в її очах, як у дзеркалах, і вона прошепотіла:
— Не дозволю тіням зруйнувати те, що ще живе.

Але навіть коли попіл розвіявся, запах диму залишився.
Бо минуле не горить. Воно тільки тліє.