Розділ 29

Дощ ішов третій день.
Село парувало, немов втомлене від надмірної уваги. Дорога до їхнього двору розкисла, але це не завадило трьом машинам із логотипами телеканалів з’явитися просто перед хвірткою.

Настя саме розвішувала білизну під навісом, коли почула гуркіт моторів.
— Господи, знову вони, — прошепотіла.
З будинку вийшов Макс, кинувши на плечі куртку.
— Я розберуся, — коротко сказав він, але в голосі вже бриніло роздратування.

Камери блиснули ще до того, як він встиг відкрити рота.
— Максе, як ви почуваєтеся після тріумфального шоу? — кричав один журналіст.
— Настю, правда, що ви не хочете більше зніматися, бо ревнуєте? — кричав інший.

Настя завмерла.
Ревнує? Вони ж навіть не сперечалися публічно. Хто це вигадав?
Вона сховала руки в кишені, намагаючись не тремтіти.

— Досить! — різко сказав Макс. — Це приватна територія.
Але натовп не слухав. Камери наближалися, спалахи рвали повітря.

Тоді Настя тихо, але твердо промовила:
— Ідіть. Будь ласка.

Це “будь ласка” прозвучало не як прохання, а як межа.
Та журналісти лише переглянулися — і не рушили.

Макс вибухнув.
Він уперше підвищив голос на когось, окрім себе.
— Забирайтеся, або я викличу поліцію!

Слова прозвучали грізно, але в очах світилася безпорадність.
Бо що може зробити одна людина проти натовпу, який живе чужим життям?

Коли машини поїхали, село затихло, ніби видихнуло.
Та Настя не змогла заспокоїтися. Вона стояла посеред двору, мокра, розгублена, і в голові дзвеніло: “Ревнує… Ревнує…”

— Звідки вони це взяли? — прошепотіла вона, коли Макс підійшов.
— Не знаю. Може, хтось щось сказав, може, вигадали. Так завжди.
— Завжди? — її голос став різким. — То тепер так буде завжди? Нас вигадуватимуть, цитуватимуть, перекручуватимуть?

Він зробив крок до неї:
— Настю, послухай…
— Ні, ти послухай! — вибухнула вона. — Я не просила цього всього. Я не просила слави, камер, цих дурних шоу! Я хотіла просто жити!

Макс опустив погляд.
— Я теж хотів. Але це не завжди в наших руках.
— У наших! — вона майже кричала. — Ти сам запросив їх у наше життя! Сам зробив усе публічним!

Тиша впала між ними, важка, болюча.
Він дивився на неї — з втомою, з провиною, з любов’ю, яку раптом стало важко вимовляти.

Пізніше, коли дощ знову посилився, Настя сиділа на ґанку з кухлем чаю.
Макс мовчки проходив повз — узяв камеру зі столу, ту, що давно лежала без діла.
— Ти знову зніматимеш? — спитала вона, не обертаючись.
— Я хочу показати правду. Як воно є насправді. Без блиску, без монтажу.

Настя гірко всміхнулася.
— А правда — це те, що сьогодні нас обступили чужі люди й питали, чи я ревную?
— Правда — це ти, — сказав він тихо. — І я. І те, що ми не ідеальні.

Наступного дня відео “Ми теж помиляємось” з’явилося в мережі.
Без сценарію, без музики — просто Макс і Настя, у саду, під дощем.
Макс говорив про втому, про шум, про страх, що справжність може зникнути.
Настя мовчала, але її очі говорили більше.

Коментарі сипалися тисячами:

“Вони справжні.”
“Найчесніше відео року.”
“Це не контент — це життя.”

А Настя дивилася на екран і відчувала, як її власне життя стає чимось, що тепер належить не їй.

Вночі вона прокинулася від звуку повідомлень.
Телефон блищав — десятки повідомлень від незнайомих людей.

“Ти повинна його пробачити.”
“Не вір йому — він грає.”
“Ти — приклад для всіх.”

Вона кинула телефон на стіл і пішла в сад.
Під ногами хлюпала вода, небо було темне, і лише десь у глибині світилося вікно — Макс не спав.

Вона дивилася на це світло й розуміла: вони обоє заплатили за правду.
І ніхто не сказав, що ціна буде такою високою.