Розділ 28

Розділ 28. “Шоу, якого не мало бути”

Зйомки відбувалися у величезному павільйоні в Києві — світло, звук, глядачі, і тисячі очей, прикуті до сцени.
Настя стояла за лаштунками, притискаючи до грудей маленький кулон — подарунок від Макса, зроблений із яблучного дерева. Вона намагалася дихати рівно, але повітря тут пахло не яблуками, а пилом, гримом і штучною радістю.

— Усе добре? — Макс підійшов до неї, торкнувся плеча.
— Я не знаю, — чесно відповіла вона. — Це… не мій світ.
— Тоді тримайся за мене, — усміхнувся він. — І не дивись у камери. Дивись тільки на мене.

Коли вони вийшли на сцену, зал вибухнув оплесками.
Гігантські екрани показували їхню історію — короткі кадри зі стрімів, відео з села, поцілунок під яблунею. Люди сміялися, зворушено зітхали, хтось навіть плакав.
А Настя стояла, немов у чужому сні.

— Ну що ж, — голос ведучої був надто гучним, надто яскравим, — сьогодні перед нами — пара, яка довела, що кохання може вирости навіть між двома різними світами! Макс і Настя — блогер і сільська дівчина, які стали символом справжності!

Глядачі аплодували.
А всередині Насті щось стискалося. Бо все, що для них було живим і справжнім, тут перетворювалося на контент, на сюжет для екрана.

Макс тримав її за руку.
Пальці були вологі — чи то від хвилювання, чи від того, що він теж відчував фальш навколо.
— Посміхнись, — шепнув він. — Тільки трохи.
Вона слухняно усміхнулася, але в очах блиснула тінь.

— Розкажіть, — почала ведуча, — з чого все почалося?
— З яблука, — жартома сказав Макс, — і з випадкової анкети.
Зал засміявся.
Настя — ні.

— Настю, — ведуча нахилилася ближче, — скажіть чесно, ви вірили, що закохаєтесь у блогера-мільйонника?
— Ні, — сказала вона просто. — Я не вірила. Я просто… не встигла не закохатися.

У студії на мить запала тиша.
І ця тиша була правдивішою за все шоу.

Після ефіру до них підбігли продюсери, менеджери, журналісти.
— Це феномен! — вигукував один. — Настю треба зробити героїнею нового проєкту! Максе, ми вже маємо бренд, який хоче вас обох!

Макс намагався ввічливо відмовитися, але потік голосів не вщухав.
А Настя стояла збоку, гублячись серед людей, камер, світла.

"Ти — сенсація,"
"Ти — натхнення,"
"Ти — справжність у нашому фейковому світі!"

Їй хотілося лише одного — вийти на повітря.

На вулиці йшов дощ.
Вона стояла біля заднього входу павільйону, притулившись до холодної стіни, і тихо дихала.
Від дверей долинув його голос:
— Настю!

Він вийшов за нею, весь у світлі неону, втомлений, але ще усміхнений.
— Я шукав тебе, — сказав він, торкнувшись її руки. — Ти чому втекла?
— Бо мені там важко дихати.
— Знаю, — він нахилився ближче. — Але я там, де ти. Не в шоу. Не в екранах. У тобі.

Вона глянула на нього крізь дощ.
Його очі вже не світилися тим самовпевненим блиском блогера — лише щирим страхом втратити.

— Максе, — прошепотіла вона, — ти не боїшся, що все це нас змінить?
— Якщо змінить — то тільки глибше.

Він обійняв її, і вони стояли під дощем, поки десь у павільйоні все ще світили прожектори.
Вода стікала по їхніх обличчях, але вже не можна було сказати, де закінчується дощ, а де починаються сльози.

Того вечора в мережі з’явилася ще одна фотографія — їхні силуети під дощем.
Без хештегів, без реклами.
Просто світло, вода і дві тіні, які обрали не шоу, а життя.