Розділ 27

Розділ 27. “Тиша перед бурею”

Дощ йшов з самого ранку — важкий, нав’язливий, схожий на мовчання, яке вже кілька днів зависло між ними.
Макс сидів біля вікна, дивився, як вода повільно стікає по склу, а Настя, загорнута в старий светр, мила яблука біля раковини. Кожен рух — обережний, ніби вона боялася, що будь-яке різке слово розіб’є крихку рівновагу, яку вони вибудовували останні тижні.

Усе почалося після того листа з Італії.
Макс його порвав — але думки про нього не зникли. Настя бачила це по очах, по тій короткій паузі, коли він відволікався, і в його голосі з’являлася невловима нотка туги.

— Настю, — озвався він нарешті, — ти б хотіла поїхати кудись… ну, от просто втекти з усього цього?
— Втекти? — вона здивовано повернулася до нього. — А що з нами не так?
— Не з нами. Зі світом.
— Світ завжди буде шумним, Максе. Навіть якщо сховаєшся — він знайде, — сказала вона і знизала плечима. — А я не хочу тікати.

Він усміхнувся, але якось не по-справжньому.
Її прості слова іноді боліли більше, ніж правдиві докори.

Того вечора до них завітала тітка Ліда — з пирогами, порадами і новинами з села.
— Настю, ти хоч розумієш, хто це? — шепотіла вона, кидаючи погляди на Макса, який щойно вийшов надвір. — Та він, певно, більше грошей за місяць заробляє, ніж наше село за рік! І що, він тут, у багнюці, яблука сапає?
— Може, йому це подобається, — тихо відповіла Настя.
— Ой, не сміши! — махнула рукою тітка. — Знаєш, як воно буває… сьогодні любить, а завтра — поїхав на ефір, і ти йому вже “ностальгія”.

Після її відходу Настя довго стояла біля вікна.
Макс повернувся, змоклий, з гілкою яблуні в руках.
— Глянь, — сказав він, — ця гілка стара, але ще цвіте. Думав, засохла.
— Бачиш? Навіть стара яблуня не здається, — відповіла Настя і торкнулася його руки.

Їхні пальці зустрілися, і в ту мить між ними знову з’явилося щось справжнє.

Пізніше, коли він заснув, Настя сиділа біля нього й дивилася, як дощ стікає за вікном.
Вона згадала, як колись, ще в школі, мріяла про “тихе життя”. Але зараз тиша здавалася небезпечною — наче щось велике насувається, і вони стоять на межі змін.

Вона не знала, що вже завтра Макс отримає дзвінок, який переверне їхню спокійну рутину з ніг на голову.

Наступного ранку телефон задзвонив ще до світанку.
Макс підняв слухавку, напівсонний:
— Так?..
— Максе, це Олег, продюсер. Ти навіть не уявляєш, що відбувається. Твій ролик із Настею набрав двадцять мільйонів переглядів. Хештег #ЯблукаіТи — у трендах. Люди шаленіють. Нам треба діяти — сьогодні!

Тиша, що панувала після цих слів, була гучнішою за грім.
Настя прокинулася від звуку його голосу.
Він стояв посеред кімнати, тримаючи телефон, як доказ чогось нереального.

— І що? — тихо спитала вона.
— Вони хочуть нас обох… у прямому ефірі, на великому шоу. Кажуть, історія “любові, яка пахне яблуками”, — цитата з інтернету — “покорила країну”.

Настя застигла.
Усередині ніби все одночасно стиснулося і розсипалося.

— Максе, а ти цього хочеш?
Він подивився на неї довго.
— Я хочу тебе. Але, здається, світ тепер теж хоче нас.

Вона вийшла надвір.
Дощ ущух, і повітря було свіже, але важке.
Настя підняла з землі яблуко — зелене, ще мокре — і відчула, як холод пробирає пальці.

Мабуть, буря тільки починається.