Розділ 26

День починався звичайно.
Півень горлав на весь куток, Барсик ганяв курей, а Настя місила тісто на пиріжки, мружачись від сонця, що лилося крізь фіранку.
Сад пахнув яблуками й свіжою травою, а над городом ліниво дзижчали джмелі.
Макс сидів на лаві біля хати, переглядав на телефоні монтаж нового відео — не для мереж, просто для себе, “на пам’ять”.

Він уже давно не знімав стрімів. Його акаунт стояв без оновлень три тижні.
Для більшості фанів це означало “зникнення”.
Але йому було байдуже. Вперше за довгий час — байдуже, скільки людей лайкає його світлини.

— Ти сьогодні якийсь задумливий, — сказала Настя, ставлячи перед ним кухлик компоту.
— Думаю, чи не час повернутись у мережу. Але… не знаю, з чого почати.
— Почни з правди, — усміхнулася вона. — Просто скажи, що ти живий і щасливий.

Він кивнув, хоча в очах промайнуло щось тривожне.
А якщо щастя без камер людям не цікаве?

Після обіду все почалося.
Спершу вони почули гул мотора.
Потім — крики.
А далі на подвір’ї з’явився бус із логотипом популярного каналу.

Настя навіть не встигла зняти фартух, як із машини вивалило троє людей з камерами й мікрофонами.
— Пане Максе! Ви не проти кількох слів для “LifeStyle+”?
— Ми лише на хвилинку, — додала журналістка, поправляючи зачіску.
— Глядачі сумують!

Макс застиг.
Він знав цих людей. Знамениті у столиці обличчя.
Колись вони його обожнювали — тепер прийшли поживитись новиною про “зниклого блогера”.

Настя стояла поруч, губи тремтіли.
Вона не знала, куди подіти руки — ніби раптом опинилась у чужому світі.
Камери блищали, як очі хижаків.

— Максе, правда, що ти пішов через дівчину? — лунало одне питання.
— Як вона вплинула на твою творчість?
— Ви справді живете тут, без Wi-Fi і без піару?
— Це експеримент чи справжнє життя?

Він мовчав.
І це мовчання, як завжди, тлумачили по-своєму — як драму, як ефект.

Настя вбігла в дім.
Серце билося, мов зляканий горобець.
Вона сіла на край ліжка, обійняла коліна.
Через вікно видно було, як Макс щось говорить у камеру, як усміхається — натягнуто, але професійно.

Він знову у своєму світі, подумала вона. Світлі софіти, правильні слова, фальшиві усмішки… І я — десь між рядків.

У голові з’явились голоси родичів:

“Настю, не зв’язуйся з ним, він міський, він тимчасово…”
“Ти думаєш, такі, як він, залишаються в селі?”
“Він просто грається.”

Вона закусила губу.
Їй хотілося вийти, сказати, що він — не такий.
Що вони помиляються.

Але коли вона вийшла, Макс уже дивився просто в камеру й говорив:
— Так, я тут. Так, я з нею. І так — це, мабуть, найкраще, що траплялося в моєму житті.

Настя завмерла на ґанку.
Його голос був щирим.
Але камери зробили це іншим — театральним, розкладеним на кадри.
І її простий дім, яблука, собака, навіть криниця — усе виглядало як декорації.

Коли журналісти поїхали, сад знову потонув у тиші.
Тільки колеса буса лишили сліди в мокрій землі.

Макс повернувся, втомлений.
— Ну ось, — зітхнув він, — тепер усі дізнаються, що я не зник.
— І що я — твоя “дівчина з яблуками”, — тихо додала Настя.

Він відчув її тон, глянув пильно.
— Настю, не сердься. Я не кликав їх.
— Я знаю. Але вони все одно прийшли. Бо ти — їхня історія.

Вона відвернулась.
— Я не хочу бути частиною історії для екранів. Я хочу бути твоїм життям.

Увечері вона довго не могла заснути.
Макс сидів біля вікна, дивився в телефон.
Сповіщення сипались без зупину:
“Ти знову онлайн!”
“Нарешті повернувся!”
“Хто ця дівчина? Вона справжня?”
“Фейк чи любов?”

Він гортанням стрічки намагався не думати, але слова лізли в очі, як голки.
І раптом — новий заголовок у стрічці новин:

“Скандальний блогер обрав село і просту дівчину: чи надовго?”

Сотні коментарів, меми, жарти.
Хтось захоплювався, хтось сміявся, хтось писав гидоту.

Макс вимкнув телефон, кинув на стіл.
— Вони знову зробили з мене продукт, — прошепотів він.

Настя, яка стояла в дверях, почула.
— Може, це і є ціна слави?
— Може. Але я не думав, що вона така висока.

Наступного ранку приїхала її тітка Марфа — сувора, прямолінійна, з вічно стислими губами.
— Я бачила тебе по телевізору, — сказала вона замість вітання. — Ну, що я казала? Тепер усе село гуде.

Настя опустила очі.
— Тітко, я нікого не просила приїжджати.
— Але вони приїхали. Бо Макс — не твій рівень. Вони насміхатимуться, дитинко. У тебе серце ніжне, ти не витримаєш.

Макс увійшов у кімнату саме в ту мить.
— Я витримаю за неї, — сказав він спокійно.

Тітка глянула на нього гостро.
— Ти гарно говориш. Але життя — не стрім. Тут не можна просто натиснути “стоп”.

І, обернувшись до Насті, додала вже м’якше:
— Я не хочу тобі зла. Просто подумай, доню, куди ти вплуталась.

Коли вона поїхала, Настя стояла мовчки, дивилась на дорогу.
Макс підійшов і поклав руку їй на плече.
— Вони бояться за тебе.
— Я знаю. Але більше боюсь я — втратити те, що тільки почало бути справжнім.

Того вечора Макс зробив щось, чого не планував.
Він знову ввімкнув камеру.
Без сценарію, без монтажу. Просто натиснув “live”.

Екран спалахнув.
Десятки, потім сотні, потім тисячі глядачів.

— Привіт усім. Це не промо, не реклама і не шоу, — почав він. — Я просто хочу сказати, що слава — не мрія. Вона тисне, краде час і тишу. І якщо серед вас є ті, хто шукає справжнє життя — шукайте його не в стрімах. Шукай­те там, де пахне яблуками, а не пікселями.

Він на мить замовк, подивився на Настю, що стояла за камерою, — і всміхнувся.
— А ще... кохайте тих, хто не вірить у тренди, але вірить у вас.

Ефір тривав лише п’ять хвилин.
Коли він вимкнув камеру, тиша знову наповнила кімнату.
Настя підійшла й обійняла його.