Розділ 25

Ранок видався незвично тихим.
Тиша, що приходить після грози, завжди особлива — вона не просто спокій, вона нагадує вдих перед новим розділом.
Повітря пахло вологою землею, яблуками і чимось новим, що поки не мало назви.

Настя прокинулася від м’якого проміння, що ковзало по її щоках.
Макса поруч не було.
На стільчику лежала його сіра футболка, ще тепла на дотик, ніби він щойно зняв її, щоб не розбудити.
За вікном — звуки: десь далеко трактор, півень, і тихе потріскування вогню — він, певно, уже готував сніданок.

Вона вийшла на ґанок — босоніж, з пледом на плечах.
Двір був мокрий, трава виблискувала, мов посипана кришталем.
У калюжі відбивалося небо — чисте, розмите, як акварель.

Макс стояв біля дровника, розпалював вогонь під казанком.
На ньому — той самий фартух із написом «Chef of chaos», який Настя колись жартома подарувала йому.
Тоді він образився, а тепер носив його з гордістю.

— Прокинулась, сонечко? — сказав він, не обертаючись.
— Ммм… запах такий, що я прокинулась навіть без кави.

— Це твоя вина, — посміхнувся він. — Ти навчила мене, що їжа — не просто смак, а настрій.

Настя підійшла ближче, подивилась у казанок. Там щось кипіло ароматне, з легким запахом зелені.
— Борщ ізранку?
— Ні. Я експериментую.
— Звучить небезпечно.
— Але романтично.

Вона засміялась, притулилася до нього ззаду, обійнявши за талію.
Його тіло ще пахло дощем і димом.
— Знаєш, — сказала вона тихо, — вчорашній дощ ніби щось забрав із нас.
— Сподіваюсь, не любов.
— Ні. Сумніви.

Він на мить замовк, потім узяв її руку.
— Ти навіть не уявляєш, як багато це значить.

Вони сіли за стіл під навісом. Поруч Барсик ловив сонячні плями, а з неба зрідка падали важкі краплі, залишки нічної зливи.
Настя сьорбала чай і дивилася на Макса — без фільтрів, без рамок.
Його погляд був теплий, але в глибині очей читалося щось невимовне — ніби тінь від старого життя.

— Учора вночі, — почав він, — я все думав про тих журналістів.
— Я знала, — тихо сказала Настя.
— Я не хочу, щоб вони втручались. Але, мабуть, уникнути цього не вдасться.

— Максе, я не з цукру, не розтану.
— Я знаю. Але світ, у якому я жив, жорстокий. Там не питають, як ти почуваєшся. Там просто вирішують, ким ти маєш бути.
— А ти?
— А я вчуся бути просто собою. І, здається, це найскладніше з усього, що я робив.

Після сніданку Настя пішла до саду.
Яблука, ще вчора чисті, сьогодні блищали після дощу, немов відполіровані небом.
Вона обережно збирала ті, що впали, і складала у кошик.
Серед них трапилося одне — майже досконале, рожево-золоте.
Настя підняла його і вдихнула запах.

Дитинство.
Вона згадала, як ще мала бігала цими ж стежками, босоніж, із косами й мріями про велике кохання.
І от — воно поруч. Несподіване, дивне, але справжнє.

Коли вона поверталась до хати, Макс говорив по телефону.
Його голос був стриманий, але жорсткий:
— Ні, я сказав, ніяких коментарів. Так, я не планую участі у новому шоу. Я взяв паузу. …Ні, я не сам.

Він помітив її й зробив крок назустріч.
Телефон опустив у кишеню.
— Ти все чула?
— Не все. Але здогадалась.

— Це був продюсер. Вони хочуть шоу про "блогера, який покохав просту дівчину".
— Тобто шоу про нас?
— Саме так.
— І ти?
— Відмовився.

Настя усміхнулась.
— Значить, ти вибрав мене.
— Я вибрав правду.

Тиша знову опустилась на двір.
Десь гуділи бджоли, повільно виповзали равлики після дощу.
Світ ніби став м’якшим.

Але спокій був оманливим.

Опівдні до воріт під’їхала чорна машина.
Макс вийшов назустріч.
З неї вийшла жінка — висока, у дорогому пальті, з холодним поглядом.
Настя одразу впізнала її з екрана ноутбука.

— Це… твоя колишня менеджерка? — прошепотіла вона.
— Так. Оля.

Жінка підійшла ближче, погляд ковзнув по Насті — швидкий, оцінювальний.
— Ну що, Максе, ти справді вирішив сховатись у селі?
— Не сховатись. Жити.
— У тебе контракт, пам’ятаєш? І купа людей, які чекають, що ти повернешся в кадр.
— Люди можуть почекати.

Вона знизала плечима.
— Як хочеш. Але пам’ятай, реальність не триває вічно. Навіть найсолодше яблуко псується, якщо його не зірвати вчасно.

І, не попрощавшись, сіла в авто та поїхала.

Настя стояла мовчки.
Макс стис кулаки, дивився їй услід.
— Вона має рацію, — нарешті сказав він.
— У чому?
— Світ не чекатиме. Якщо я відмовлюсь від усього, що мав, мене забудуть.

Настя мовчала, дивлячись на нього.
У серці знову прокинувся старий страх: що його життя — не тут. Що він, як птах, лише тимчасово спустився на її двір.

— Може, — тихо сказала вона, — любов і є тим, заради чого варто ризикувати всім?
— А якщо не вистачить сил?
— Тоді я позичу тобі свої.

Того вечора вони сиділи біля вікна й слухали, як десь далеко знову гуде небо — не грім, а літак, що пролітав над селом.
Макс довго мовчав, потім прошепотів:
— Якщо я колись піду, обіцяй, що не перестанеш вірити в мене.
— А якщо не підеш?
— Тоді пообіцяй, що завжди нагадаєш мені, чому я залишився.

Настя кивнула.
— Пообіцяю.

Вона торкнулась його руки, і між ними знову стало тихо — та сама тиша після бурі, в якій народжується справжнє.

Наступного ранку він знову сидів за ноутбуком.
На екрані — десятки непрочитаних листів.
Він видалив усі, окрім одного.
Того, в якому було всього три слова:

“Не забувай себе.”

Без підпису.
Але він одразу зрозумів — це від Олі.

І, дивлячись у вікно, на Настю, що йшла по саду з кошиком, він подумав:
Може, вперше в житті я нарешті знаю, хто я.