Розділ 24

Вечір у селі завжди має особливий ритм.
Тиша тут не просто мовчання — вона ніби дихає.
Вітер повільно колише верхівки яблунь, десь далеко кудкудакає пізня курка, а небо під вечір набуває такого кольору, що здається — якщо простягнути руку, то торкнешся самого спокою.

Цього вечора Настя стояла біля вікна.
На столі — чайник, що ще не закипів, поруч блокнот, де вона записувала думки.
Раніше вона писала лише списки покупок, рецепти, адреси родичів.
А тепер… записувала себе.
Кожен день поруч із Максом — як нова глава, яку хочеться зберегти, аби не загубити відчуття реальності.

“Ми навчилися мовчати разом, і це, мабуть, найвищий рівень близькості”, — написала вона й поставила крапку.

Вітер доніс запах грози.
Десь далеко гуркотіло.
Дощ ще не почався, але небо вже стигло, як наповнений келих.

Настя вийшла надвір.
Сад стояв напівтемний, блискавка раз у раз розривала обрій, і в тому світлі яблука на деревах здавалися золотими.
Барсик бігав довкола, гавкав на грім — хоробро, як завжди, хоч і ховався потім під лавку.

Макс стояв біля старого сараю, лагодив замок.
Він зняв сорочку, бо спека ще не вщухла, і коли побачив Настю, усміхнувся:
— Ти відчуваєш?
— Що саме?
— Дощ ще далеко, але повітря вже напружене. Ніби перед чимось важливим.

Вона підійшла ближче.
— У тебе завжди так — навіть бурю ти описуєш як трейлер до нового відео.

Він засміявся, кинув інструмент і обійняв її.
— Просто я знаю, що після бурі все виглядає чистішим.

Вони стояли так кілька хвилин — просто слухали вітер.
І кожен думав про своє.

Настя — про те, як швидко змінилося її життя. Ще недавно вона вставала на світанку до корів, мріяла купити нову пральну машинку, а тепер — живе з людиною, про яку пишуть новини.
І хоч поруч із ним вона відчуває себе потрібною, у серці завжди лишалася тінь сумніву: а що, якщо він раптом прокинеться і зрозуміє, що це не його світ?

Макс — про те, що кожного дня поруч із Настею він ніби розвчається бути тим “Максом із мережі”.
Колись він жив за сценарієм, який писали лайки. Тепер сценарій простіший: ранок, робота, сміх Насті, запах свіжого хліба.
Але він боявся, що не зможе відгородити її від свого минулого — минулого, що знову і знову нагадує про себе повідомленнями, дзвінками, контрактами, спокусами.

— Знаєш, — сказала Настя, дивлячись у небо, — я завжди любила грози.
— І зовсім не боїшся?
— Ні. Грім мені нагадує, що навіть небо іноді має право кричати.

Він дивився на неї, мовчки, і подумав, що хоче запам’ятати цей момент — запах мокрої землі, тріпіт її волосся, світло блискавки на обличчі.
І раптом зрозумів, що в ній — спокій, якого він шукав усе життя.

Перші краплі впали важко, з глухим звуком.
Потім — раптово, різко — хлинула злива.
Настя розсміялася, розвела руки, дозволяючи дощу вдаряти по долонях.

— Настю, зайди в дім, ти промокнеш! — гукнув Макс, але сам теж уже стояв під водою.
— І ти промокнеш! — відповіла вона крізь сміх.
— Ну то будемо мокрі разом!

Вони сміялися, як діти, обіймаючись серед дощу, поки небо ревіло, а земля пахла свіжістю і свободою.
Миттєвість — чиста, як нове життя.

Після зливи все стихло.
Краплі стікали з даху, світло місяця пробивалося крізь хмари.
Настя сиділа на порозі, загорнувшись у ковдру, а Макс подавав їй гарячий чай.

— Знаєш, — сказала вона, — коли йде дощ, здається, що світ очищується від зайвого.
— А я думаю, — відповів він, — що кожна буря потрібна, щоб перевірити, чи не розбіжимося.

— А ми не розбіжимось?
— Ні. Бо тепер я знаю, де мій дім.

Тієї ночі, коли вони вже майже засинали, у вікно знову блиснуло світло — не блискавки, а фари.
Авто зупинилося біля воріт.
Макс піднявся, глянув крізь фіранку.

— Хтось приїхав, — тихо сказав він.

Настя підвелась, у серці защеміло знайоме передчуття.
— Хто?
— Не бачу. Але… здається, це журналісти.

Три тіні рухались біля воріт. Клацнули об’єктиви.
Макс зітхнув.
— От і наш післясмак слави, — промовив він гірко.

Настя поклала руку йому на плече.
— Дощ змиє їхні сліди. Не переймайся.
— Ти так думаєш?
— Я знаю. Бо любов сильніша за будь-який ефір.

Десь за садом знову загуркотів грім, і цей звук уже не лякав.
Навпаки — здавався спокоєм.
Бо після бурі завжди з’являється запах землі, яблук і тихого дому, який пахне справжнім життям.

І коли вона засинала в його обіймах, Настя подумала:

“Якщо навіть світ перевернеться, я все одно хочу прокидатися тут — де пахне дощем і його руками.”