Розділ 23

Минув тиждень після зйомок.
Село жило своїм життям — звичним, повільним, із ранковим запахом роси, мокрої землі та печених яблук. Але спокій, який панував навколо, не мав нічого спільного з тим, що творилося всередині Насті.

Її світ змінився.
Люди, що вчора просто віталися на вулиці, тепер зупинялися, шепотілися, посміхалися по-іншому. Діти бігали, вигукуючи:
— Привіт, блогере! А коли буде нове відео?
І вона щоразу ніяково усміхалася, не знаючи, що відповісти.

Баба Ганна щодня приносила пиріжки “для Насті і її зіркового нареченого”. І кожного разу казала:
— От бачиш, доню, тепер про наше село говоритимуть у столиці!

А телефон Насті розривався від повідомлень.
“Ви справжні?”
“Це шоу чи правда?”
“Як ти його підкорила?”

Спочатку вона відповідала з усмішкою. Потім перестала читати.
Бо кожне слово, навіть добре, здавалося дотиком до чогось болючого — до тієї частини життя, від якої вони з Максом тікали.

Макс тим часом працював у саду. Без камер. Без лайків. Без режисерських вказівок.
Просто він — у зім’ятих джинсах, закочених рукавах сорочки й із лопатою в руках. Піт на лобі, теплий вітер, і сонце, що торкалося його плечей.

Настя стояла на ґанку, дивилася на нього — і не могла повірити, що це той самий хлопець, який колись жартував із мільйонами підписників.
Тепер він був зовсім іншим: справжнім, тихим, глибоким. Людиною, яка більше мовчала, ніж говорила, але кожне його слово мало вагу.

Він відчув її погляд, підняв голову й усміхнувся.
— Гей, ти там, у своїх думках. Про що мовчиш?
— Про нас, — сказала вона чесно. — І про те, що буде потім.

Увечері вони сиділи біля грубки. Вогонь тихо потріскував, тіні танцювали по стінах. У Насті на колінах лежала кішка, а Макс розповідав історії зі свого минулого — про нескінченні поїздки, рекламні кампанії, ефіри, що здавалися живими лише на екрані.

— Максе, — тихо спитала вона, — а якщо все це не витримає тиску? Якщо завтра тебе покличуть назад? У студії, у світло, до інших?
Він нахилився ближче.
— То я не піду.

Вона подивилася в полум’я.
— А якщо я скажу, що не хочу бути причиною, через яку ти відмовився від мрії?
— Тоді я скажу, що мрія змінилася, — відповів він просто.

Настя посміхнулася сумно, але тепло.
— Смішний ти.
— Смішний, але щасливий, — і він поцілував її руку.

Наступного ранку тишу порушив стукіт у хвіртку. Листоноша передав невеликий пакунок — із Києва.
Настя відчула, як у грудях защеміло.
Вони розгорнули коробку. Усередині — новий смартфон, блискучий, дорогий. І білий конверт.

Макс відкрив його.
“Максе, у нас новий проєкт. Камбек. Зйомки в Італії. Якщо передумаєш — ми чекаємо.
— Марина.”

Тиша між ними стала майже відчутною.
Настя стояла поруч, дивилася на лист, ніби на спогад із минулого, який сам знайшов дорогу назад.
— Італія, — прошепотіла вона. — Це звучить… красиво.
Він посміхнувся кутиками губ.
— Але не пахне яблуками.

І порвав листа навпіл. Потім ще раз. І ще. Папір падав додолу, наче дрібний сніг.

Вечір прийшов із запахом диму й яблук, що достигали під вагою осені. Настя вийшла в сад. Вітер колихав гілки, ніч торкалася плечей прохолодою.
Вона підняла одне яблуко, вдихнула його аромат і подумала:
“Невже кохання — це теж вибір, а не лише почуття?”

У відповідь із хати, крізь відчинене вікно, долинув його голос:
— Якщо вибір робиш серцем — це і є кохання.

Вона усміхнулася.
І вперше за довгий час не відчула страху. Тільки тепло.
Тепло рук, що чекали її всередині. Тепло дому, який пах яблуками й правдою.