Розділ 22

Розділ 22. Коли світ приїхав у село

Настя прокинулася від дивного шуму. Не від співу півня, не від гавкоту Барсика — а від гулу машин, що луною котився за воротами. Наче хтось привіз до їхнього двору весь міський рух, запах бензину й крики режисерів. Вона накинула светр і босоніж вийшла надвір.

Коли відчинила хвіртку, її очі округлилися. На вулиці стояли кілька блискучих брендованих мікроавтобусів, а біля них — дівчата з телефонами на штативах, чоловіки з навушниками, оператори з важкими камерами. У повітрі змішались пил, блиск сонця і запах кави з пластикових стаканів.

— Що це… таке? — Настя не повірила власним очам.

— Зйомки, — озвався знайомий голос.

Макс вийшов із дому — у простій футболці, з телефоном у руці й трохи розгубленим виразом обличчя. Його волосся скуйовджене, очі ще сонні, але навколо нього вже крутилося п’ятеро людей, ніби він знову став зіркою великої сцени.

— Зйомки? — повторила Настя, відчуваючи, як у грудях стискається. — Які ще зйомки?

— Вони приїхали з агентства, — пояснив він, наче вибачаючись. — Кажуть, треба показати “новий формат”.

— Формат?! — її голос затремтів. — Це ж наше подвір’я! Наші яблуні! Це — дім, Максе!

Зі сіней вийшла мама, тримаючи у руках ще теплий буханець хліба. Вона зупинилася на ґанку, вдивляючись у натовп.

— А це хто такі з камерами? — строго запитала. — Чого в городі стоять? І чого та дівчина на трактор лізе?

— Мамо, не хвилюйся, — Настя підбігла до неї, але не встигла пояснити — оператор уже з радістю вигукнув:

— О, ідеальне світло! Просто неймовірно! Справжня сільська автентика!

Тато, що саме вийшов із сараю, лише буркнув собі під ніс:

— Якщо хтось зачепить мій трактор — сам його в поле вижену…

Навколо все крутилося, мигтіло, гуділо. Камери, дрони, кабелі, гучні голоси. Настя стояла посеред цього хаосу, і їй здавалося, що світ розділився навпіл — старе життя, просте і спокійне, і нове, яке вдерлося без дозволу, з криками та логотипами.

Макс намагався щось пояснювати продюсеру, але погляд Насті він відчував навіть спиною.

Коли, зрештою, камери вимкнулися, натовп поволі розійшовся, і лише пил ще довго зависав у повітрі, вона підійшла до нього:

— Максе… це не твоє і не моє життя. Це цирк.

Він опустив очі.
— Я знаю. Але я не встиг сказати “ні”.

Ввечері, коли останній автобус зник за поворотом, подвір’я знову стало тихим. Лише трава була прим’ята, а біля криниці валявся пластиковий стаканчик з логотипом агентства. Настя зібрала його, вкинула у відро — і дивилася, як небо рожевіє над яблунями.

В руках вона тримала стигле яблуко, червоне, як серце після бурі.

— Пам’ятаєш, як було спокійно, коли ти приїхав уперше? — тихо сказала вона.

— Пам’ятаю, — відповів він. — І хочу, щоб так було знову.

— Але ти не зможеш сховатися від свого світу. Він знайде тебе навіть тут.

— Можливо. Але тепер у мене є причина боротися.

Ніч опустилася непомітно, огорнула подвір’я темрявою, у якій світилося лише вікно кухні. Настя сиділа за столом, писала щось у блокноті — думки, страхи, мрії. Краплі дощу легенько стукали по даху, ніби хтось шепотів: “Тихо, ще не кінець.”

Макс сидів поруч, мовчки. Нарешті він вимкнув телефон — перший раз за багато днів.

— Ти знаєш, що найстрашніше? — прошепотіла Настя, не відриваючи погляду від аркуша.

— Що?

— Що я починаю звикати до цього шуму.

— Не треба звикати, — сказав він тихо, поклавши руку на її пальці. — Ми створимо свою тишу. Знову.

Вона підняла очі. Її долоня в його долоні. Її подих у нього на грудях.

— Знаєш, що я сказав би тепер усім тим, хто шукає кохання через екрани?

— Що?

— Що справжнє кохання пахне яблуками, а не лайками.

Настя тихо засміялася. Її усмішка освітила кухню тепліше, ніж лампа.
І в ту мить він зрозумів — слава може згаснути, хайп мине, але це світло залишиться з ним назавжди.