Розділ 20

Розділ 20. Перше справжнє випробування

У селі пахло свіжою травою, розігрітою сонцем землею й яблуками, що вже почали достигати. Повітря було густе, тепле, ніби саме літо завмерло перед новим кроком. Настя саме знімала фартух після вечері, коли почула за воротами глухий звук автомобіля. Не знайомий гуркіт старої поштової «Газелі», не трактор сусіда — щось глухе, важке й дороге.

Вона визирнула у вікно — чорний блискучий седан повільно котився стежкою, здіймаючи куряву. Серце Насті тьохнуло: чужий у цій тиші завжди звучав голосно.

Не встигла вийти, як дверцята відчинилися, і з машини вийшла струнка брюнетка. Білі кросівки, ідеальні ноги, блискуче волосся, темні окуляри, у руці — телефон, який вона тримала, наче продовження себе. Від неї віяло містом, глянцем і чимось недосяжним.

— Привіт, — її голос був упевнений, холодний і трохи зневажливий. — Я шукаю Макса.

Настя розгублено витерла руки об рушник, відчуваючи, як у грудях щось стискається.
— А ви хто?

Брюнетка зняла окуляри. Погляд — гострий, як скло.
— Я… колега. Зі старих часів.

Від цих слів Настю обдало холодом. Вона не знала, як реагувати. Її пальці мимоволі стиснули край рушника. Ось і вона, — майнула думка. — Частинка його минулого. Його справжнього світу.

Коли Макс вийшов із хати, він одразу завмер.
Перед ним стояла Марина — та сама, з якою він колись записував перші відео, з якою сміявся до ранку на зйомках, про яку писали фан-групи, і якій колись він, можливо, дозволив бути занадто близько.

— Ти? — лише це слово зірвалося з його губ.

— А кого ще ти чекав, Максе? — усміхнулася вона, нахиляючи голову. — Я думала, ти жартував, коли казав, що переїхав “у тишу”. Виявляється, ні.

Її усмішка блиснула білими зубами, але очі залишалися холодними.

Настя стояла осторонь, мов тінь. Усе навколо раптом втратило кольори: сад, сонце, навіть теплий вітер. Усе стало спогадом про щось, що може розсипатись будь-якої миті. Марина була з того світу, де лайки вимірюють успіх, а погляди — ціну. І вона принесла його назад, цей світ, прямо під Настин дах.

Вечір опустився швидко. З кухні лилося тепле світло, але Настя сиділа на ґанку, слухаючи, як Макс і Марина говорять біля сараю. Їхні голоси долинали уривками — «контракт», «камбек», «спонсори чекають». Вона відчувала, що кожне це слово — як гострий камінь, який падає просто на її серце.

Барсик, кіт, ліг їй на коліна. Настя машинально гладила його по спині.
— Що, друже, — прошепотіла, — мабуть, я не з того світу, правда?

Барсик лише муркнув, ніби казав: мені байдуже, звідки ти, головне — що ти справжня.

І тут двері рипнули, і в темряві з’явився Макс. Тихий, замислений, трохи втомлений. Сів поруч, узяв її руку.

— Настю… вона не має значення. Вона приїхала нагадати мені, ким я був. А я тепер хочу бути кимось іншим.

Настя мовчала, вдивляючись у нього.
— І ким же? — запитала тихо.

— Твоїм спокоєм, — сказав він просто, і в цій простоті було більше, ніж у тисячах його відео.

Марина поїхала наступного ранку. Сонце ще тільки торкалося верхівок дерев, коли вона зачинила дверцята авто. Перед тим кинула через плече:
— Якщо набридне ця тиша — знаєш, де мене знайти.

Настя стояла біля хвіртки, не відводячи погляду.
— А якщо не набридне? — спокійно відповіла.

Марина нічого не сказала. Тільки її духи залишили у повітрі міський слід — різкий, чужий.

Коли дорога знову стихла, і пил осів на траві, Макс підійшов до Насті. Вона стояла серед саду, тримаючи кошик яблук. Її руки тремтіли — від утоми чи від хвилювання, він не розібрав.

— Вона має рацію в одному, — тихо сказала Настя. — У тебе може бути все. Світ, слава, мільйони.

Він подивився на неї довго, серйозно, майже дитячим поглядом.
— У мене вже є все, — відповів він, узявши в неї яблуко. — Ти.

Настя не стримала усмішки, трохи сумної, трохи світлої.
— Тоді тримай міцно. Бо я не люблю зірок — я люблю землю під ногами.

Він не відповів. Просто кивнув і стис її руку. І вперше за довгий час зрозумів, що ця дівчина — не “епізод”, не “героїня кадру”, не випадковість. Вона — його справжність. Його реальність.