Розділ 19

Ранок почався звично.
Сонце ще тільки торкалося дахів, а село вже жило своїм тихим життям. Кури дзьобали зерно, Барсик дрімав під грушами, Софійка, як завжди, розсипала насіння й отримала сувору мамину догану. Десь у сусіда загуркотіла косарка, запах сіна й свіжої трави огорнув двір — день обіцяв бути спокійним.

Настя поправила хустку, підняла кошик із яблуками і вже збиралася йти до хати, коли повітря розрізав чужий звук.
Гул двигуна. Рівний, потужний — не трактор, не пошта, не автобус із туристами.
Вона завмерла біля хвіртки, вдихнула — і відчула, як напруження прокотилося тілом, мов хвиля.

— О ні… — вирвалося в неї майже беззвучно.

До подвір’я повільно під’їхав чорний мікроавтобус. На ньому — глянцева плівка, миготливі камери, відбитки чужого світу. Дверцята відчинилися — і з машини вийшли двоє.
Жінка з рожевим кейсом і блискучими окулярами, та хлопець із камерою, схожий на тих, хто не розуміє слова “приватність”.

— Доброго ранку! — гукнула вона занадто гучно, як для села. — Ми тут! Знімаємо спеціальний сюжет про “велике кохання блогера”!

Настя навіть не встигла відповісти — просто зціпила зуби.
Вони знайшли нас.

Макс саме виходив із дому в старій футболці, з мокрим волоссям — спокійний, ще не знаючи, що спокій закінчився.

— Не зараз, будь ласка, — сказав він рівно, але в очах промайнула тривога.

— А хто це? — долинуло від сусіда, що саме виносив відро з сараю.
— Та це ж… Макс! — відгукнувся інший. — О, то він таки у вас живе, Настю!

Барсик загарчав. Потім кинувся до журналістів, гавкаючи з такою люттю, що оператор ледь не впустив камеру в калюжу.

— Барсику, тихо! — крикнула Настя, кидаючись до пса. — Це чужі, але не небезпечні!

— Хто сказав, що не небезпечні? — пробурмотів Макс. — Він просто чує правду раніше за нас.

Журналістка, не розгубившись, відступила на крок і нахабно всміхнулася:
— Ми ж ненадовго! Хочемо лише кілька кадрів і пару слів для “глядачів, що сумують за вашим коханням”!

— Інтерв’ю не буде, — сказала Настя твердо, хоч у грудях усе тремтіло. — Ви порушуєте приватність.

— Приватність? — журналістка розсміялася, глянувши на село, де все видно через паркан. — Тут же не мегаполіс! Тут усе як на долоні!

— Саме тому, — спокійно відповів Макс, — ми сюди й приїхали. Бо тут люди не живуть лайками.

Її усмішка згасла, але погляд лишився колючим, як скло.

За кілька хвилин на ґанку з’явилася мама Насті, з рушником у руках і тінню невдоволення на обличчі.
— Що тут за гармидер? — запитала вона.

— Мамо, вони хочуть нас знімати! — Настя кинулася до неї.

— А-а, — протягнула мама, примружившись. — То ви з телевізора? Ну-ну. Тут вам не павільйон, тут пил і гуси. Можете зняти, як вони ганяються за вами, — і посміхнулася.

Журналістка зблідла. Оператор нервово переступив із ноги на ногу.
— Може, ми просто… у двір не будемо заходити? — пробелькотів він.

— Було б непогано, — втрутився тато, який саме вийшов з сараю. — Бо Барсик уже вирішив, що ви його персональні вороги.

Бабуся, що спостерігала з вікна, тихо підморгнула Насті:
— Справжні гості — ті, кого ти хочеш бачити. А ці… просто шум.

Через півгодини “знімальна група” з гнівом і пилом на колесах рушила геть, залишивши після себе кілька розкиданих листівок і запах парфуму, який зовсім не пасував до цього подвір’я.
Софійка вже встигла зняти коротке відео і гордо виклала його у TikTok із підписом “Журналісти тікають від Барсика”.

Настя стояла біля тину, стискаючи руками фартух. Серце ще билося швидко, наче після бурі.
Макс підійшов і обійняв її за плечі.

— Ось і ще одне випробування, — сказала вона з полегшенням.
— І знову — не перед камерами, — усміхнувся він. — Ми виграли, Настю.

Вона зітхнула, вдихаючи вечірнє повітря. Сонце вже хилиться до обрію, поле поволі темніє, а вітер приносить запах яблук і диму з сусідських городів.
Барсик ліг їм на ноги, перевернувшись животом догори, як знак, що день завершився правильно.

— Що тепер? — запитав Макс.
— Тепер ми знову будемо собою, — сказала Настя. — Без камер, без чужих очей. Лише ми й наш спокій.

Вони сиділи поруч, мов двоє, що вперше дозволили собі просто бути.
Над садом сходив місяць, і запах яблук ставав сильнішим, ніж будь-які спогади про галасливий світ.
У цій тиші, у золотому світлі надвечір’я вони зрозуміли: щастя не потребує свідків.