Розділ 18

Розділ 18. Перший справжній вечір

Сонце вже ховалося за обрій, розфарбовуючи небо в рожеві, помаранчеві й золоті відтінки. Повітря повільно холонуло, пахло яблуками, димом і ще чимось знайомим — миром. У саду стояла тиха музика вечора: десь кури клювали останні зерна, у траві цвірчали коники, а Барсик розтягнувся біля старого відра засинаючи.

Настя і Макс сиділи біля старого вогнища. Вогонь потріскував, кидаючи світло на їхні обличчя. У полум’ї кожна іскра ніби відлітала з частинкою дня, що минав.

— Знаєш, — сказала Настя, обережно підкидаючи тріску у вогонь, — я вперше за довгий час відчуваю, що можу дихати. Просто дихати.

— Так, — відповів Макс, дивлячись на полум’я. — Без камер, без глядачів, без шуму. Лише ми. І цей вечір.

Настя кинула в нього пучок сухої трави, сміючись:
— Ти що, збираєшся робити тут шоу?

— Мабуть, — усміхнувся він, — але без сценарію. І без монтажу.

Вона розсміялася. Її сміх був тихий, але справжній, такий, що зігрівав навіть сильніше за вогонь. У цьому сміхові не було страху, тільки життя.

Сусіди проходили дорогою, махали руками, хтось гукав «Добрий вечір!». З подвір’я долинув знайомий татовий голос:
— Ну що, Максе, хочеш справжнього чаю? З самовара!

— Звісно, — відповів той, — але тільки якщо він такий, як у вас — зі смаком дитинства.

Тато засміявся, підкинув дрова. Самовар зашипів, пара потягнулася догори, ніби дихання дому. Мама тим часом виставила на стіл банку меду й тарілку домашнього пирога.

Вони сиділи поруч, пили чай з гранчака, дивилися на вогонь і говорили. Не про важливе — про дрібниці, що мають сенс тільки для двох: дитинство Насті, перші успіхи Макса, запах скошеної трави, улюблені книги, навіть дурниці — хто з них раніше засне під зорями.

— Пам’ятаєш, — сказала Настя, — як я вперше побачила тебе на екрані? Ти здавався таким далеким… недосяжним.

— І що змінилося? — запитав він тихо, нахиляючись ближче.

— Ти тут, — відповіла вона, дивлячись у його очі. — І ти смієшся, не думаючи про камери. І я можу сміятися з тобою, не боячись, що хтось це побачить.

Він посміхнувся, взяв її руку — так просто, наче завжди мав право це робити.
— Це єдине шоу, яке мені потрібно, — прошепотів. — Тільки ми двоє. Без публіки. Без сценарію.

Кіт прокинувся, потягнувся, заліз на Настині коліна і замуркотів, ніби підтримуючи момент.

— Навіть він знає, що це справжній вечір, — усміхнулася вона.

— І смак тиші, — додав Макс. — Це більше, ніж будь-які лайки.

Їхні погляди зустрілися, і час ніби зупинився. Десь далеко гавкнув собака, шелеснула трава, зашелестіло листя на яблунях. І світ став малим, спокійним, повним.

Ніч опустилася повільно, ніжно. Небо засіяло зорями, а повітря наповнилося ароматом диму й меду. Вогонь поволі згасав, залишаючи тільки жар і тепле світло на їхніх обличчях.

Настя сиділа, схиливши голову на його плече.
— Я не хочу, щоб це закінчувалося, — прошепотіла вона.

— Не закінчиться, — відповів він. — Поки ми тут, воно не може.

Вона заплющила очі, і вогонь тихо танцював у їхніх відображеннях. Тиша, яку вони шукали обидва, нарешті знайшла їх — не у втечі, а в зустрічі.

І в ту мить вони обоє зрозуміли: іноді найбільша подія в житті — це просто вечір, коли поруч є хтось, із ким мовчати тепліше, ніж говорити.