Розділ 17

Ранок у селі прокидався повільно — туман стелився низько над городами, десь гавкала собака, а сонце ще тільки торкалося країв даху. Настя сиділа на старій лавці біля ганку, загорнута в ковдру, тримаючи в руках теплу кружку чаю. Макс поруч розливав другий — мовчки, спокійно, ніби це стало вже їхнім ритуалом.

— Ти помітив? — тихо мовила вона. — Якось тут навіть повітря інше.
— Тихе, — усміхнувся Макс. — Без фільтрів і реклами.

Їхній спокій раптом порушив звук — спершу далекий, потім ближчий. Глухий гуркіт двигуна розрізав ранкову тишу, як несподіваний грім серед ясного неба. Настя напружилася.
— Хтось до тебе?
— Ні, — відповів він, але в очах промайнуло передчуття. — Хоча… мабуть, так.

Чорний автомобіль із тонованими вікнами зупинився біля хвіртки. З нього вийшов чоловік у строгому костюмі, в якому все кричало про “столицю” — годинник блищав, черевики бездоганні, а планшет у руках світився чужою впевненістю.

— Максе! — голос розрізав простір, як постріл. — Нарешті! Я вже думав, ти зник!
— Мабуть, так і є, — відповів він спокійно. — Принаймні для твого світу.

Менеджер, Віктор, підійшов ближче. Його усмішка не доходила до очей — у ній було щось хижо-доброзичливе.
— Не жартуй, друже. У тебе новий контракт. Мільйони переглядів, колаборації, спонсори! Усі чекають твого повернення. Камбек року!

Макс зітхнув, не встаючи з лавки.
— Я більше не хочу жити за сценарієм.
— Який ще сценарій? Це — твоя кар’єра! — голос Віктора ставав гострішим. — Ми створили образ, ми вибудували все — а ти просто вимикаєш телефон і зникаєш у селі?

Настя слухала, стискаючи кружку так, що аж побіліли пальці. Макс спокійно підняв на Віктора погляд.
— Я не зник. Я просто вперше почав жити.

Менеджер розсміявся — нервово, глухо.
— Жити? Максе, не будь наївним. Без контенту ти ніхто. Без медіа тебе забудуть за тиждень!

— Може, й забудуть, — відповів Макс рівно. — Але я не забуду себе.

Він підвівся. Погляд його був тихим, але непохитним.
— Я втомився бути брендом. Втомився від шуму. Я хочу, щоб кожен мій день мав сенс, а не рейтинг.

— І що, ти тепер житимеш у цій глушині? — менеджер скривився, озираючись на двір. — Без камер, без грошей, без майбутнього?
— Може, ти цього не бачиш, — сказав Макс і глянув на Настю, — але майбутнє сидить отут. І мені його вистачає.

Віктор обернувся до Насті:
— Ти розумієш, у що втрутилася? У нього контракти на мільйони! Люди мріють про таке життя!
— Я не хочу життя, яке продається, — спокійно відповіла вона. — Хочу, яке відчувається.

Менеджер зупинився, розгубившись від її простих слів. Макс підійшов ближче, поклав руку їй на плече.
— Вона говорить краще за будь-який мій сценарій.

Віктор мовчав, шукаючи, що ще сказати, але в очах Макса вже не було сумніву.
— Гаразд, — буркнув він. — Я не впізнаю тебе. Але колись ти пожалкуєш.

— Можливо, — відповів Макс. — Але не сьогодні.

Менеджер сів у машину, двигун загуркотів, і чорний автомобіль розчинився в пилюці дороги. Тиша повернулася — ще глибша, ще щиріша.

Настя мовчала, дивлячись, як сонце виходить з-за саду.
— Ти справді це зробив? — прошепотіла вона.
— Так.
— І не шкодуєш?
— Ні, — він посміхнувся. — Бо вперше вибрав не кар’єру, а людину.

Вона торкнулася його руки — несміливо, але впевнено.
— Мені страшно, — зізналася. — Але водночас так спокійно, як ніколи.
— Бо справжнє життя завжди трохи страшне, — прошепотів Макс. — Але воно варте того.

Вечір опускався повільно. Пахло яблуками, дощем і сіном. Десь у саду ледь чутно нявкнув Барсик. Вони сиділи поруч, слухаючи, як день згасає, не потребуючи слів.

— Знаєш, — сказала Настя, поклавши голову йому на плече, — у тебе тепер немає контракту.
— Є інший, — посміхнувся він. — Серцем підписаний.

Її усмішка стала відповіддю.
Тиша.
Жодних камер.
Жодних підказок.
Лише вони — двоє, які нарешті вибрали справжнє.