Розділ 15

Розділ 15. Коли приїжджає місто 

Все почалося з дзвінка.
Номер — невідомий. Голос — занадто гучний, надто впевнений, щоб належати комусь із цього села.
— Це Макс? Блогер Макс? Ми з каналу “ТопLife”! Усі питають, куди ви зникли! Ваші підписники сходять з розуму!

Макс стояв посеред двору, тримаючи у руках відро з водою для кролів. Сонце било в очі, над головою повільно гуділи бджоли, а у слухавці шумів мегаполіс — гудіння авто, поспіх, чужі голоси.
— Я не зник, — нарешті сказав він. — Просто живу.
— Так це контент? Нова рубрика? “Життя без мережі”? Ми можемо приїхати знімати, зробити сюжет! Це буде бомба!
— Не треба, — спокійно відповів Макс і натиснув “завершити”.

Він стояв так ще хвилину, слухаючи, як капає вода з відра. Наче щось у ньому теж стікало — напруга, минуле, шум.

Та тиша тривала недовго.
За дві години біля хвіртки загуркотів чорний мікроавтобус із великим блискучим логотипом телеканалу. Двері розчинилися, і з нього вивалилися люди з камерами, штативами, мікрофонами. У повітрі запахло дезодорантом, кавою й міським поспіхом.

— Максе! Супер! Ми тебе знайшли! — вигукнула дівчина у рожевому костюмі, яка виглядала так, ніби зійшла просто зі сторінок глянцю. — Це буде ексклюзив!

Настя саме виносила відро з молоком до комори. Побачивши цей десант із міста, вона завмерла, наче хтось натиснув “паузу”. В руках ще парувала глиняна миска, біля ніг крутився кіт, а на подвір’ї зависла тиша.

— Макс… — прошепотіла вона. — Це що?
— Це місто, — зітхнув він.

— Привіт! Ми шукаємо вашого нареченого! — вигукнула журналістка, помітивши Настю. — Ви — та сама Настя? “Сенсаційна обраниця блогера”?

Настя глянула на неї так, що навіть Барсик припинив гавкати.
— Я — Настя. А сенсаційна я чи ні — вирішуйте самі.

У дверях з’явилася мама, з рушником у руках:
— А це ще хто такі? Чого вам треба?
— Ми з телебачення! Знімаємо репортаж про велике кохання! — гордо оголосив оператор.
— Велике кохання? Та ми ще хату не підмазали після зими! — обурилася мама. — Іди, тату, принеси їм граблі — хай знімають, як робота робиться!

Село жило своїм звичним ритмом: баба Оля вже сиділа біля тину з насінням, сусіди підозріло визирали з-за парканів, а тато стояв біля колодязя, з виразом обличчя, який казав: “Ще слово — і я виключу електрику у всьому районі”.

— Будь ласка, без ефіру, — намагався пояснити Макс. — Ми просто хочемо трохи спокою.
— Але ж ваші фанати вимагають знати! — наполягала журналістка. — Хто ця дівчина? Як ви живете без інтернету? Це ж феномен!
— Їм не вистачає — хай читають книжки, — втрутилася Настя. — Там хоч щось справжнє.

Журналісти ще довго метушилися, намагалися щось знімати, ставили безглузді питання мамі, татові, навіть Барсику. Один оператор випадково впав у курник, і Софійка, яка все це зняла на телефон, виклала ролик у TikTok. До вечора відео набрало мільйон переглядів.

Коли нарешті місто поїхало — разом із пилом, сміхом і криками — Настя сиділа на ганку, схрестивши руки на колінах.
— Ти не можеш сховатися від свого світу, Максе, — тихо сказала вона. — Він усе одно тебе знайде.
— Я не хочу в ньому жити, якщо там тебе немає, — просто відповів він.
— Ти так кажеш зараз, бо тобі тут добре. Бо тихо. Бо пахне яблуками і хлібом. Але потім… коли все вляжеться, ти поїдеш.

Макс присів поруч, спершись спиною на дерев’яну стіну.
— А якщо ні?
— А якщо я не витримаю? — її голос тремтів. — Я не створена для прожекторів. Мене люди бояться знімати навіть на паспорт.

Він простягнув руку, торкнувся її долоні.
— То я вимкну світло, — тихо сказав він. — І ніхто нас не побачить.

Настя глянула на нього, і в її очах промайнуло щось тепле, крихке. Усмішка крізь сльози.
— І що тоді?
— Тоді буде просто — ми. Без камер. Без лайків. Без чужих “історій”.

Вона схилила голову й прошепотіла:
— Тоді, може, це й буде справжня історія.

Десь у полі загув трактор, у саду впало яблуко, а в небі сходив місяць — спокійний, круглий, наче він теж стежив за ними, мовчки благословляючи цей спокій, який так рідко дається людям після слави.