Розділ 14

Розділ 14. Коли тиша стає домом

Село прокидалося разом із сонцем.
Півень за вікном оголошував світанок так завзято, ніби йому за це платили премію. Повітря було ще прохолодним, напоєним запахом свіжоскошеної трави, диму від сусідньої грубки й мокрої землі після нічної роси.

Настя розплющила очі — й на мить не зрозуміла, який сьогодні день. Їй снилося щось тепле: сміх, яблуневі пелюстки, голос, що називав її по імені. Вона потягнулася, погляд ковзнув по вікну, де промінь сонця малював на стіні золоті візерунки.
Поруч — порожньо. Тиша.
І лише запах кави з кухні підказав — він уже не спить.

Настя, ще напівсонна, спустилася босоніж по дерев’яних сходах. Дошки приємно рипіли, наче вітали її. На кухні — картина, яку неможливо забути: Макс у її старому фартусі з написом “Готую, бо люблю”, серйозний, зосереджений, з лопаткою в руці, намагається перевернути яєчню.
Барсик сидів поруч, як охоронець кулінарного процесу, і не спускав очей із тарілки — на випадок, якщо раптом впаде щось смачне.

— Це що за ранкова магія? — усміхнулася Настя, спершися на дверну раму.

— Сніданок. По-домашньому, — гордо відповів Макс, не відводячи погляду від пательні. — Дивись, навіть не згоріло!

— Ти знаєш, що для цього потрібно? — запитала вона, ховаючи сміх.

— Камера?

— Терпіння, — засміялася вона. — І трохи менше масла. Інакше в нас буде омлет на всю кухню.

Він засміявся разом із нею — просто, щиро, без тіні постановочності. Його сміх відбивався в кожній стіні, і Насті на мить здалося, що цей звук — найкраща музика, яку вона коли-небудь чула.

Після сніданку Макс вийшов на двір. День був теплий, сонячний. Тато якраз лагодив старий мотоблок, а біля сараю лежали кілька дощок, що чекали на фарбу.
— Може, допоможу? — спитав Макс, закочуючи рукави.

Тато звів брови:
— Ну, якщо не боїшся забруднити свої столичні руки — то чого ж ні.

Макс глянув на мотоблок, наче на якесь доісторичне створіння.
— А де… е-е… кнопка “старт”?

Тато пирхнув:
— Тут, хлопче, стартап ручний.

Настя, яка стояла біля паркану, ледь стримувала сміх. Коли Макс натиснув не ту ручку, мотоблок рвонув уперед, мало не затягнувши його в бур’яни. Пил знявся хмарою, Барсик завив, а Настя сміялася так, що аж сльози текли.

— Це не так просто! — крикнув він, задихаючись. — Воно живе!

— Ти просто не підписав із ним контракт! — відповіла вона крізь сміх.

Тато, ховаючи усмішку під вусом, лише сказав:
— Нічого, навчиться. Видно, не ледачий.

Увечері, коли сонце сховалося за обрій, а повітря стало густим від запаху вогкості та свіжого сіна, Макс сидів із бабусею Ольгою на лавці біля хати.
Бабуся в’язала шкарпетку — рівно, неквапливо, як б’ється серце спокійного дому. Макс мовчав, слухаючи, як у траві дзижчать коники.

— То ти серйозно, хлопче? — нарешті запитала вона, не відриваючи очей від спиць.

— Що саме?

— Про нашу Настю. Не для ефіру сюди приїхав?

Макс подивився на неї. В очах старої жінки було щось мудре, глибоке, наче вона бачила його наскрізь.
— Ні, бабусю. Для себе.

Вона кивнула, не перестаючи в’язати.
— То дивись, сину. У нас тут не телешоу. Тут, якщо любиш — то до останнього подиху. А якщо граєшся — то не з нами.

Він мовчав. І вперше в житті відчув, що його не знімає жодна камера, але кожне слово — найважливіше.

Настя спостерігала за ними з вікна. Вечірні зорі вже спалахували над садом. Макс сидів, слухав бабусю — зовсім не той, що колись на екрані: без ідеальної зачіски, у вимазаній сорочці, з посмішкою, від якої теплішає навіть ніч.
І Настя подумала: може, саме це й є його справжнє життя?

А потім щось защеміло всередині. Страх.
А якщо він поїде? Якщо завтра все це закінчиться — і залишиться тільки вона, Барсик, яблуні та тиша, що болить?

Барсик підняв голову, ніби почув її думки. Настя погладила його по спині.
— От бачиш, Барсику, — прошепотіла, — з тишею небезпечно. До неї звикаєш. І вже не хочеться повертатись до шуму.

Коли Макс повернувся до хати, Настя чекала його біля вікна. У руках — чашка з чаєм, у волоссі — запах вечору.

— Здається, ти починаєш адаптуватись, — сказала вона.

— Я думав, мені буде важко без камер, — відповів він, сідаючи поруч. — А виявилось, важко без тебе.

Вона підвела очі. Його погляд був такий відвертий, що в неї пересохло в горлі.

— Настю, — тихо мовив він, торкнувшись її руки, — я не знаю, що буде далі. Але вперше мені здається, що я там, де маю бути.

— У селі? — прошепотіла вона, не відриваючи погляду.

— Біля тебе.

Настя засміялася крізь сльози.
— Ти, мабуть, не розумієш, що зараз сказав.

— Розумію, — відповів він. — І цього разу — без монтажу.

Вони сиділи так довго, поки зорі не перетворили небо на мереживо світла. І в тій тиші, серед яблунь, диму й далекого співу цвіркунів, вони обоє вперше відчули, що дім — це не місце. Це хтось, поруч із ким хочеться мовчати.