Розділ 13

Розділ 13. Повернення без ефіру 

Макс довго стояв перед дзеркалом у готельному номері.
Біла сорочка? Надто урочисто.
Светр? Занадто «міський».
Костюм? Узагалі не варіант.
Врешті взяв темно-синю кофту, джинси й старі кеди, які давно не вдягав.
"Якщо вже їхати — то своїм," — подумав він, поглянувши у відображення.
Очі видавали втому, але й щось нове в них з’явилось — спокій.

На станції було тихо.
Пахло кавою, дощем і вологим асфальтом. Потяг дихав парою, наче живий. Макс сів, поклав телефон у рюкзак і вперше за роки не відкрив жодної соцмережі, не перевірив жодного повідомлення.
Світ без сповіщень здавався майже нереальним.
І водночас — нарешті справжнім.

Він дивився у вікно, як за ним пропливають поля, станції, села.
Кожен кілометр, здавалося, знімав з нього ще один шар напруги, шуму, чужих очікувань.
Вперше він не думав про кадр, про лайки, про статистику.
Він просто їхав.
До неї.

Село зустріло його запахом диму, мокрої землі й ранкової кави, яку варили у крамниці біля зупинки.
Дорога була вкрита калюжами після нічного дощу, і в кожній відбивалось сіре небо.
Макс ішов повільно, вдихаючи свіже повітря, й ловив себе на думці, що все це — дивно знайоме. Наче колись він уже тут був. Не тілом, а душею.

На подвір’ї Настиної хати гавкнув Барсик — спершу з підозрою, потім радісно.
Двері відчинилися. На порозі з’явилася Настина мама, з рушником у руках і трохи здивованим обличчям.

— Господи… — вона витерла руки об фартух. — Це ж той самий… блогер?

Макс розгубився, але всміхнувся:
— Так, мабуть, я. Але сьогодні — просто Макс.

— Ага, «просто Макс», — повторила вона з усмішкою, але в очах миготіла обережність. — Настю кликати?

— Якщо можна, — тихо відповів він.

Настя вийшла через хвилину.
Без макіяжу, у теплому светрі, з розпатланим волоссям, зібраним у хвіст.
Вона виглядала просто — і від того ще гарніше.
Очі — ті самі: щирі, теплі, і трохи розгублені.

— Ти приїхав, — тільки й сказала вона.

— Так, — відповів він. — Без сценарію, без ефіру, без реклами. Просто… приїхав.

Між ними зависла тиша.
Тиша, в якій було більше слів, ніж у будь-якому діалозі.
Навіть Барсик перестав гавкати, ніби відчув — зараз щось важливе.

Настя зробила крок уперед.
І просто обійняла його.
Без слів, без виправдань, без «чому».
Обійняла — як того, хто нарешті повернувся додому.

Через годину вся родина сиділа за великим столом.
Мама пригощала борщем, тато спостерігав мовчки, бабуся ледь стримувала усмішку, а Софійка світилася від радості, як ліхтарик.

— Мамо! — вигукнула вона. — Це ж той самий Макс! Я ж казала, він нормальний!

Макс зніяковіло кивнув:
— Дуже приємно… бути нормальним.

— Борщ… дуже смачний, — додав він, не знаючи, куди подіти ложку.

— Ага, — мама прижмурилась. — Значить, не все у вас там у Києві з фастфуду.

Тато кашлянув, важливо поправив комір.
— То ти, хлопче, блогер… Це хто такий? Як журналіст, чи шо?

— Ну… щось подібне. Тільки сам собі редактор.

— Ага, — кивнув тато. — Сам собі й хвалишся. Зручно.

Усі засміялися. Навіть мама.
І напруга, що висіла в повітрі, розтанула, як цукор у гарячому чаї.

Вечір опускався повільно.
Настя й Макс сиділи біля саду, на старій лавці. Над головою гойдався ліхтар, пахло яблуками, травою і димом від сусідської печі.

— Як ти почуваєшся без камер? — запитала Настя.

— Легше, — відповів він після короткої паузи. — Ніби вперше можу дихати. Без ролей. Без реакцій. Без того, щоб комусь щось доводити.

— А що ти скажеш підписникам, коли повернешся?

Макс усміхнувся краєм губ:
— Може, вперше скажу правду. Що знайшов щось справжнє. І що це не влазить у формат сторіз.

Вона нахилила голову, дивлячись у темряву:
— І що ж це, таке «справжнє»?

Він глянув на неї — довго, щиро, без жодного зайвого слова.
— Ти.

Настя відчула, як у грудях щось защеміло. Не від болю — від тепла. Від того, що нарешті можна не боятися відвертості.

— Знаєш, — тихо сказала вона, — це не казка. Тут буде борщ, ревнощі, мама, яка питає, чому ти не вдягнув светр, і бабуся, яка радитиме, як краще зізнатись у коханні.

— І ще Барсик, який буде ревнувати, — додав Макс, усміхаючись.

— Так, і він, — кивнула Настя. — Але все це — справжнє. І саме тому воно варте всього.

Макс обережно взяв її руку.
Її пальці були теплі, трохи шершаві від роботи, але такі живі.

— Знаєш, — прошепотів він, — я нарешті зрозумів: ефір — це не тоді, коли тебе бачать мільйони. А тоді, коли тебе бачить одна — і бачить справжнього.

Настя усміхнулась і притулилася ближче.
Над садом спалахнули зорі, і в темряві було чути тільки дихання — двох людей, які нарешті перестали грати ролі.

І, можливо, саме в цю мить десь далеко на вимкненому екрані завмерло останнє відео Макса — без монтажу, без музики, без тексту.
Там було лише коротке речення:

“Справжнє — поза ефіром.”