Розділ 12

Розділ 12. Після тиші 

Настя дивилася у вікно автобуса. Скло було холодним, і в ньому відбивалося її обличчя — втомлене, спокійне й водночас трішки розгублене. Сонце ковзало по полях, по жовтих травах, по тихому містечку, що віддалявся позаду. Кожен кілометр віддаляв її від того, що було — і наближав до чогось нового, але невідомого.

Коли вона сідала, Макс не прийшов. Не написав. Не зателефонував.
І, мабуть, це було правильно. Бо іноді мовчання — єдиний спосіб почути правду. Відстань не завжди розлука. Іноді — це простір, у якому виростає розуміння.

Автобус загальмував біля знайомого повороту.
Село зустріло її запахом диму, стиглих яблук і дитячих голосів, що лунали десь біля магазину. Повітря було густе, чисте, справжнє. Вона вдихнула його — і вперше за довгий час відчула себе вдома.

Барсик перший помітив її й вибіг на дорогу, гавкаючи, стрибаючи, як шалений. Настя засміялася, присіла й обійняла його.
— Ну що, мандрівнице, повернулася? — мама зустріла її на порозі. Обійняла — міцно, як тільки мама може, і так, ніби відпускати вже не збиралась. — Телевізор показував. На всю країну!
— Мамо… — Настя усміхнулась крізь сльози. — Не нагадуй.
— Та що я, дитинко. Просто… Ти ж завжди була наша. І не треба тих їхніх камер, щоб тебе любити.

Хата була така ж, як колись — запах свіжого хліба, старі фотографії на стіні, гудіння годинника. Настя торкнулася рамки з дитячим фото, і їй раптом стало так тихо всередині, що вона відчула кожен подих.

Вечір у селі падав повільно.
Настя сиділа на лавці біля дому, дивилася на зорі. Поруч бабуся в’язала щось кольорове, а тато лагодив старий годинник — той самий, що зупинявся кожного разу, коли в домі відбувалося щось важливе.

— Думаєш про нього, — сказала бабуся, не піднімаючи очей.
— Та ні… Просто думаю.
— А це одне й те саме, — усміхнулась стара. — Бо коли серце повне, думки завжди про того, хто залишив у ньому слід.

Настя опустила погляд. Хотіла забути, але в кожній тиші чувся його голос:
"Ти — тиша, яку я шукав."

Тиша тепер не різала, як колись. Вона огортала. Заспокоювала. Вчила жити без очікування.

У той самий час у Києві Макс сидів у своїй студії.
Навколо — звичний хаос: монітори, світло, камери, мікрофони. Все, що колись давало йому відчуття контролю, тепер видавалося порожнім.
Він натиснув «запис», але не вимовив жодного слова. Екран показував його обличчя — чуже, виснажене, ніби з нього стерли справжність.

— Привіт, друзі… — тихо почав, але зупинився.
Тиша. Довга, важка. І вперше вона не дратувала. Вона була чесна.

Він вимкнув усе. Вийшов на дах.
Ніч над Києвом світилася, як нескінченна стрічка з підсвічених вікон. Але жодне світло не гріло. Він заплющив очі — і побачив її: Настю. Її руки, чашку чаю, усмішку, що могла змусити мовчати навіть бурю.

Вперше за довгі роки він не хотів, щоб хтось дивився.
Він просто хотів бачити.

Настя сиділа біля вікна, слухаючи, як дощ б’ється об шибку. Телефон лежав поруч — екран темний, але вона все одно час від часу кидала на нього погляд, ніби могла побачити там його очі.
Вітер колихав фіранку, запах кави змішувався із вогкістю вечора. У голові лунав його голос — уривками, як спогад.

Раптом телефон засвітився.
Макс.

— Привіт, — його голос був тихий, майже втомлений, але справжній.
— Привіт… — відповіла вона, стискаючи долонею серце.
— Я закрив усе. Шоу, контракт, сторінки. Тиша — дивна, але правильна.
Настя мовчала, боячись дихнути.
— І знаєш, — продовжив він, — уперше за довгий час я знаю, куди хочу поїхати.
— Куди?
— Туди, де мене не чекають підписники.
— …
— До тебе. Не через ефір.

Він роз’єднався, а Настя ще довго тримала телефон біля вуха, наче могла вловити залишок його подиху.
Дощ за вікном став м’якшим. І вперше за довгий час вона усміхнулась.