Розділ 11

Настя прокинулася від звуку двигуна, що розітнув ранкову тишу.
Сонце тільки сходило, світ повільно розливався по підвіконнях, птахи щебетали десь у вишнях, і здавалося, що цей ранок буде найспокійнішим за довгий час.
Поки не пролунало:
— Максе! Я знала, що ти тут!

Голос був чужий цьому місцю. Гучний, впевнений, з тою самою міською дзвінкістю, від якої пахне кавою з логотипом і парфумами за тисячу гривень за мілілітр.
Настя завмерла. Серце, яке щойно билося рівно, спіткнулося.

Вона повільно вийшла на ґанок.
На подвір’ї стояла жінка.
Висока, у плащі кольору шампанського, на підборах, які неприродно виглядали серед глини й трави. Волосся — ідеальні хвилі. На губах — помада, з якою можна було б йти на прем’єру.
Телефон у руці світився об’єктивом, як зброєю.

Настя відчула, як її пальці мимоволі стискають край халата.
Макс вийшов з хати — у светрі, не поголений, ще напівсонний. Але коли побачив гостю, його обличчя змінилося.
З’явилася та усмішка.
Та сама, публічна, ретельно відрепетирувана, за якою він колись ховав втому.
— Ти... не попереджала, — сказав він, тихо, але голос зрадницьки тремтів.
— А хіба я колись попереджала? — засміялася вона й легко, невимушено обійняла його. — У мене сьогодні зйомки поблизу. Подумала — заїду. Підписники ж скучили за “старою доброю парою”.

Слова “стара добра пара” зависли в повітрі, як дим від згаслого багаття.
Настя стояла осторонь, мовчки. Вона навіть не знала, куди дивитися — на нього чи на неї.
Світло, що падало з ранкового сонця, здавалося холодним.

— Це Настя, — нарешті промовив Макс, вказуючи на неї. — Ми… працюємо над проєктом.
— Ах, так, — жінка повела поглядом, оцінюючи Настю з голови до п’ят. — Та сама дівчина “з відео”? Сміливо. Не думала, що ти ще з кимось можеш бути не за контрактом.

Її усмішка блиснула, мов лезо.
І Настя відчула, як щось усередині стискається — як пружина. Усе, що було м’яким і щирим останніми днями, згоріло від цього одного погляду, цього фальшивого сміху, що пахнув минулим.

Бабуся визирнула з вікна — і одразу зникла. Вона знала: є речі, у які краще не втручатися.

Пізніше, коли гість поїхала, залишивши після себе аромат дорогих парфумів і слід упевнених кроків, двір став неприродно тихим.
Лише вітер колихав гірлянди, що лишилися після свят.

Настя стояла біля порогу, тримаючи в руках кухоль із чаєм, який давно вистиг.
Макс мовчав, стояв поруч, як винний школяр.
— Вона… — почав він.
— Не треба, — перебила Настя. — Я все бачу.

Він зробив крок ближче.
— Це не те, що ти думаєш. Ми з нею… давно розійшлися.
— Але вона все одно знає, як тебе тримати, — сказала Настя, тихо, без злості. — Бо вона частина твого минулого. А я… я ще не впевнена, чи стала частиною твого теперішнього.

Макс зітхнув, опустив очі.
— Настю… я не хочу, щоб ти думала…
— Я не думаю, — перебила вона знову. — Я просто бачу.
І бачила — як він, не помічаючи, знову стоїть у тому самому “кадрі”: правильний кут, спокійний вираз, обережні слова.
Навіть зараз він жив так, ніби камера все ще працює.
— У тебе завжди є камери, — прошепотіла вона. — Навіть коли їх немає.

Вона вийшла в сад.
Вітер торкався її волосся, гойдав молоді гілки яблунь.
Настя дивилася на те саме місце, де ще вчора сміялася, пекла пироги, вірила, що це її початок.
Тепер це місце здавалося чужим — як фотографія, зроблена кимось іншим.

Макс стояв у дверях і дивився на неї.
Хотів підійти, обійняти, щось сказати — але не знайшов жодного слова, яке не звучало б фальшиво.
І вперше за довгий час він відчув:
болить не втрата кадру,
а втрата людини.

Настя опустила голову й торкнулася пальцями пелюсток, що впали під ноги.

Навіть найкрасивіші квіти опадають, якщо їх не поливати, — подумала вона. — Але, може, колись вони виростуть знову. На іншому місці. Без камер.