Розділ 10

Поїзд м’яко гойдався на рейках, ніби колиска для двох дорослих, які нарешті дозволили собі зупинитися.
За вікном пропливали жовтогарячі поля, блискучі стрічки річок, ліси, що дихали ранковим туманом.
Настя дивилася туди, де не було камер, — просто на рух життя, без монтажу, без сценарію.

Макс сидів поруч.
Без навушників, без телефону.
Просто він — із задумливими очима, що ловили сонячні відблиски.
Вперше вона бачила його не крізь екран і не у світлі софітів.
Вперше — справжнім.

— Ти коли востаннє отак їхав кудись без мети? — запитала вона, спостерігаючи, як він пальцем креслить невидимі лінії на підлокітнику.
Він усміхнувся, дивлячись кудись у далечінь:
— Без мети?.. Напевно, років п’ять тому. Може, більше.
— А зараз?
— Зараз… — він зробив паузу. — Їду до себе. Але, чесно, уперше не знаю, що сказати вдома.
Настя ледь усміхнулася:
— То, може, я скажу за тебе?

Вони приїхали в невелике містечко, де все здавалося меншим, ніж у столиці, але справжнішим.
Тут пахло свіжим хлібом, вологими трояндами й дитинством.
На зупинці — старенька жінка з кошиком яблук, хлопчик, який ганяв м’яч просто дорогою.
Настя зупинилася й глибоко вдихнула це повітря.
— Тут навіть дихається інакше, — прошепотіла.

Макс усміхнувся, вказав на будинок із зеленими віконницями.
— Тут я виріс.
Старі цегляні стіни, вицвіла веранда, гойдалка, що ледь рипіла під вітром.
— Гарно, — сказала вона.
— Гарно… тепер.
Він дивився на дім довго, мов на спогад, який не зникав, навіть якщо хотів.
— Коли я був малим, мріяв утекти. Хотів світла, сцени, уваги. А потім… зрозумів, що втратив найважливіше.

У домі пахло старими книжками, деревом і часом.
На стінах — дитячі фото, дипломи, перші камери, газетні вирізки.
Настя торкнулася однієї рамки, де хлопчик стояв із усмішкою, що не знала ні слави, ні втоми.
— Тут ти схожий на себе більше, ніж на всіх своїх відео.
— Бо тут мене ніхто не знімав, — тихо відповів Макс.

Увечері вони сиділи в саду.
Гірлянди, ще з його дитинства, тремтіли теплим світлом між гілок.
Пахло м’ятою й чаєм із термоса, який він знайшов на горищі.

— Я давно не говорив із кимось без мікрофона, — зізнався він, глянувши вгору.
— І як воно?
— Легше дихати.
— Значить, це твоє справжнє життя, — сказала Настя. — Не сцена, не контент. А отак — чай, зорі й гірлянди.

Він усміхнувся.
— Коли я почав блог, думав, що зможу керувати всім. Глядачами, історіями, навіть почуттями. Але здається, життя вирішило мене “зняти”. І показало — без монтажу, без фільтрів, без музики. Просто — як є.

Настя зиркнула на нього з ніжним докором:
— То, може, перестань бути сценаристом і просто живи?
Він замовк. Довго дивився на неї, як на щось крихке й безцінне.
— Якщо я просто житиму, — сказав тихо, — то хочу, щоб у цьому “фільмі” була ти.

Вона відвела погляд, щоб приховати блиск у очах.
— Тоді, може, почнемо з малого? Без підписників, без лайків, без камер — просто вечеря у саду.
— Без проблем, — засміявся Макс. — Але одразу попереджаю: я не вмію варити борщ.
— А я вмію, — відповіла Настя, — отже, половину сімейного союзу вже маємо.

Вони сміялися, і цей сміх звучав не як сцена — а як спогад, який залишиться назавжди.

Коли Настя майже заснула, Макс накрив її пледом.
Зорі мерехтіли над ними, а вітер гойдав стару яблуню, з якої зривалися перші білі пелюстки.

— Знаєш, — прошепотів він, — коли я вперше тебе побачив, подумав: “Занадто проста для мого шоу.”
— А тепер? — тихо спитала вона, не відкриваючи очей.
Він довго мовчав, а потім прошепотів:
— Тепер розумію, що все моє шоу — то шум. А ти — тиша, яку я шукав.

Її губи ледь ворухнулись у посмішці.
А сад навколо наче слухав.
І там, де закінчувався шум — починалося життя.