Розділ 7

Вечір опустився на студію тихо, майже непомітно.
Камери, які ще кілька хвилин тому світили в обличчя сліпучим білим, одна за одною згасли. Продюсери, помічники, стилісти розійшлися, залишивши після себе шурхіт паперів, запах кави й дивне відлуння — ніби стіни ще не встигли зрозуміти, що шоу закінчилося.

Настя сиділа біля великого вікна у спільній кімнаті.
За склом дощ малював тонкі прозорі лінії, розмиваючи світло від ліхтарів.
Їй завжди подобався цей звук — рівномірний, майже заспокійливий.
Дощ здавався паузою для світу.
Мов ковток повітря після надто гучного дня.

Вона згадувала сьогоднішню гру, жарти, його усмішку.
Макс — упевнений, дотепний, але коли дивився на неї, у погляді з’являлося щось інше.
Справжнє. Не постановочне.
Хто б міг подумати, що людина, звикла до сотень камер, може мати такий живий, людяний погляд…

— Думаєш про нього? — тихо, але з ледь помітною насмішкою пролунало за спиною.

Настя здригнулася.
У дверях стояла Софія — одна з фіналісток, завжди впевнена, завжди нафарбована навіть перед сном.

— Про кого? — Настя спробувала зробити вигляд, що не розуміє.

— Не прикидайся, — Софія посміхнулася. — Камери ловлять не тільки слова, а й погляди. І твій на нього — найвиразніший.

Настя хотіла щось відповісти, але не змогла.
Вона відчула, як серце пропустило удар.

— Знаєш, — додала Софія, вже йдучи до дверей, — тут усі грають ролі. Але часом справжні почуття видно краще, ніж сценарій.

І пішла, залишивши Настю саму — серед дощу, тиші й думок, що не давали спокою.

Двері тихо прочинилися.
Настя навіть не озирнулася — просто відчула, що це він.

— Можна? — пролунало знайомо.

Макс стояв на порозі. Без мікрофона, без освітлення, без тієї напускної впевненості, яку вимагали від нього кадри.
Просто хлопець у сірій толстовці, трохи втомлений, але живий.

Настя усміхнулася:
— Хіба блогерам дозволено з’являтися поза кадром?

— Тільки коли дуже хочеться, — відповів він і присів поруч, так близько, що вона відчула запах дощу від його куртки.

Довга тиша.
Було чути, як десь за вікном вода стікає з даху, як десь у сусідній кімнаті хтось перемикає музику.

— У тебе тут тихо, — нарешті сказав він. — Зовсім інший світ, ніж мій.

— У мене завжди тихо, — відповіла Настя. — Просто я звикла слухати. Село навчило. Там, якщо кричиш, тебе ніхто не чує. А якщо мовчиш — усе розуміють.

Макс дивився довго.
Його очі були темними, але не холодними — навпаки, у них ховалося тепло, як у вогні, який боїшся роздмухати, щоб не зник.

— Мабуть, тому біля тебе хочеться зупинитися, — сказав він тихо, ніби боявся зруйнувати цю крихку тишу.

Настя опустила очі, відчуваючи, як щоки палають.
— Ти жартуєш?

— Ні, — відповів він серйозно. — І вперше не хочу, щоб це було просто контентом.

Вона вдихнула різкіше.
Від цих слів ніби розчинилося все довкола: студія, проєкт, світ камер і продюсерів.
Залишилися тільки вони.

— Максе… — прошепотіла вона. — Але ж є інші дівчата. Конкурс, шоу, правила…

— Хай буде все, що має бути, — він злегка усміхнувся. — Але між нами — не сценарій.

Її серце болісно стислося. Вона не знала, що це — страх чи радість.
Просто відчувала, як слова Макса залишають слід десь глибоко, там, де все справжнє.

Коридором пройшли техніки, мигнуло світло. Вони відсунулися одне від одного — різко, ніби вчасно отямившись.
Настя стиснула руки, щоб сховати тремтіння.

— Добраніч, Настю, — сказав він, уже стоячи біля дверей.

— Добраніч, Максе, — ледь чутно відповіла вона.

Коли двері зачинилися, Настя ще довго сиділа в тиші.
Дощ усе падав, стукаючи по склу, мов бився у такт її серцю.

Вона знала: сталося щось, що змінить усе.
Не поцілунок. Не обіцянка.
Просто чесний погляд — справжній, поза камерою.