Розділ 6

Розділ 6. Випробування і відвертість 

Ранок у студії розпочався не зі звичного шуму фенів чи команд режисерів, а з напруженого очікування. Всі фіналістки зібралися в головній залі, де світло софітів було особливо яскравим, а атмосфера — тривожною.

Поліна, у своєму діловому костюмі, тримала планшет і усміхалася так, ніби щойно вигадала щось підступне.
— Отже, дівчата, сьогодні вас чекає командне випробування, — почала вона. — Тема — “Будуємо щастя разом”.

— Щастя? — прошепотіла Настя, озираючись. — А воно хіба будується з реквізиту?
— У нашому випадку — так, — з усмішкою відповіла Поліна. — Ви маєте створити символічний міст із підручних матеріалів. Коробки, мотузки, подушки, навіть ковдри — усе можна використати. Але головне — командна робота.

Настя глянула на Макса. Він стояв поруч, у простій білій футболці, злегка розкуйовджене волосся, усмішка на пів обличчя. І ця усмішка — саме така, через яку у дівчат починало прискорюватися серце.
— Не хвилюйся, — нахилився він до неї і тихо прошепотів. — Ми впораємося. Головне — не будувати міст із нервів.

Настя засміялася.
— А якщо він завалиться?
— То побудуємо новий. Зі сміху.

Почалося змагання. У студії запанував гамір — коробки літали, мотузки плутались, дівчата сперечалися, хто головний. Настя спробувала скласти план, як усе правильно закріпити, але Макс лише хитро усміхнувся:
— Усе має бути неідеально, але весело. Довірся мені.

І вона довірилася.

Через кілька хвилин їхній “міст щастя” нагадував радше химерну арт-інсталяцію, ніж конструкцію. Пледи спадали, коробки хиталися, але саме в цій неідеальності було щось живе. Настя сміялася, поки мотузка заплутувалася в її волоссі, а Макс обережно допомагав розплутати.

— Ой! — Настя хихотіла. — Здається, ми будуємо не міст, а новий вид катастрофи.
— Зате чесно, — відповів він. — Без спецефектів і монтажу.

Поліна спостерігала з боку, стискаючи планшет.
— Ідеально, — прошепотіла вона оператору. — Камера ловить їхню енергію. Це не акторська гра — це справжня хімія.

Тим часом Катерина і дві інші фіналістки будували власний “ідеальний міст”. Усе чітко, симетрично, правильно. Але між ними — холод.
— Подивіться, — шепнула Катерина до камери, — наш міст — стабільний, не як у деяких… хаотичних пар.

Оператор лише мовчки перевів об’єктив на Настю і Макса — там, де було світло, сміх і життя.

Коли нарешті Поліна дала команду “Стоп!”, студія вибухнула оплесками.
Настя і Макс стояли поруч, тримаючись за руки, ще трохи задихані після сміху. Їхній міст хитався, але не падав.

— Ідеально! — вигукнула Поліна. — Це — саме те, що треба глядачеві. Не досконалість, а відвертість.

Настя зніяковіло знизала плечима.
— Ми просто… робили як відчували.
— Саме це і працює, — усміхнувся Макс.

Після зйомок усі розійшлися на відпочинок. Сонце вже пробивалося крізь вікна студії, і світло лягало на Настю так м’яко, що Макс не міг відвести погляду.

Вони сіли на лавку біля заднього входу. Тут не було камер. Тільки запах кави, фарби та їхні голоси.
— Ти знала, що змагання може бути таким веселим? — запитав він, дивлячись просто у її очі.
— Ні, — посміхнулася Настя. — Але разом із тобою навіть хаос виглядає впорядковано.

Макс мовчав кілька секунд.
— Ти щира. І, чесно… це збиває мене з пантелику. Я звик, що навколо всі хочуть виглядати краще, ніж є. А ти просто є.

Настя відчула, як у грудях щось защеміло.
— Може, я просто не вмію грати.
— А може, саме тому ти мені цікава.

Вона усміхнулася — тихо, трохи невпевнено.
— І що тепер робити з цією щирістю?
— Може, нічого. Просто не ховати її.

Тиша розлилася між ними, така лагідна, що навіть шум студії здавався далеким. Макс нахилився ближче.
— Знаєш, я не планував нічого відчувати тут. Це мав бути просто проєкт. Але ти… змінила все.

Настя відчула, як серце забило швидше.
— А може, це просто гра почуттів?
— Ні, — він ледь торкнувся її руки. — Це як твій міст. Хиткий, але справжній.

У цей момент до них підійшла одна з учасниць — глянцева, з манікюром, який блищав сильніше, ніж ліхтарі.
— Макс, — вимовила вона солодким голосом, — може, обговоримо завтрашнє завдання? Разом?
Макс лише посміхнувся і поглянув на Настю:
— Вибач, я вже зайнятий.

Настя почервоніла, але всередині розлилося тепло. Вона не знала, що це — початок чогось чи просто мить, але відчувала: щось у ній змінилося.

— От бачиш, — тихо прошепотів Макс, — нам навіть сценарій не потрібен, щоб зрозуміти одне одного.
— Можливо, — відповіла вона. — Але мені здається, що попереду нас чекає не гра. А щось більше.

І в цей момент він уперше не посміхнувся, а просто дивився — серйозно, уважно, ніби запам’ятовував кожну рису її обличчя.

Бо вже тоді, навіть серед софітів і камер, між ними зароджувалося те, що не вимірюється рейтингами.